Пройдено довгий-довгий шлях життя. У темній млі минулого ціла низка сірих, забруднених трупів: то нагло полягли молодечі надії, ясні образи юнацьких мрій, душі палкої поривання. Ті мрії, як зірки звечора, засвічувались одна за одною на самітнім небі молодого життя і гасли, падаючи, від одного подиху справжнього життя, засвічувались нові, й вони погасали, як ті, що своїм рясним падінням прорізують влітку серпневе небо над головою.
Попереду — ще довгий шлях, повний боротьби, огневих спалахнеш", чудових радісних моментів, але... чому так шкода загиблих давній мрій у темній млі минулого?..
Їх дві було: блакитноока, чорнобрива Ксаня й кароока, білява, як літній ранок, Наця,— сестри.
Травневий лагідний вечір. На ганку старої великої хати, з зеленими віконницями, солом'яною стріхою й бляшаним піддашком, що соромливо ховався в густій зелені акацій в присадку, на тім ганку кінчають пити вечірній чай. Старий товстий крамар, з чорною головою (ані волосиночки сивої!), з блакитними очима й дитячим виразом на обличчі, важко підводиться, упираючись пухкими долонями в стіл, накритий білосніжною скатеркою, й звертається до жінки:
— Ходімо спати, стара?..
— Поприбирати треба...
— Ми, мамо, самі з Нацею. Йдіть.
— Ач, як розходилися! — дослухається одну мить старий і, покрехтуючи, зникає в хату. За ним мати.
Останні слова його були до солов'їв, од співів котрих стогоном стогнало повітря. Кругом в садках ховалися хатки, позад починалися зелені левади, за ними річка; насупроти на майдані, з гущавини старих лип та яворів, виглядали сині бані церкви з золотими хрестами; ліворуч, трохи далі, затих базар із своїми крамницями, рундуками, ятками; праворуч, через майдан, світилося в попівській хаті й чорніла вікнами похмура школа. І над усім тим ніби хтось сипав міріади згуків, ніби безліч незримих музик справляли врочисті проводи блискучому дневі й вітали красуню ніч.
Ксаня й Наця швидко прибирають зі столу, односять у хату й самий стіл; сердечно, цілуючи кожного в руку, дають на добраніч батькові й неньці, мовчки виходять на ганок, сідають, спершись ліктями на спинки стільців.
Мовчать, переплітаючи свої журні думки з соловейковим співом. Вони знають без слів, без пояснень, чому то батько так раптом підвівся, не витримавши чарівного весняного співу соловейків. Вони знають, що старі, любі старі, ще довго не заснуть і в мовчазливій бесіді слів виливатимуть сердечний біль. Вони знають...
А співи ллються, чарують душу, ваблять, закликають прилучитись. Серце переповнено вщерть.
"В чарах кохання моє дівування.
Хочу я вільно, як пташка, прожить..." —
Не стерплює палка Наця. Ксаня підхоплює, й старий-старий, любий, зворушливий український дует скорботно дзвенить з молодих грудей.
Співають напівголосно; з вулиці ще чути часом ходу. Од церковного муру відокремлюється висока струнка постать у білому брилі, з тонким ціпочком у руці, й наближається до присадку. В журну мелодію вдирається навмисне утрироване мекання: "...Дайте-ге-ге бо жить!"
Спів уривається.
— То ви, Степане Іоновичу?
— Пізнали?
Молодий кучерявий красень дяк звичним рухом дзенькає защіпкою й зникає в присадку.
— Ах, як же... по голосу пізнала,— розкотисто сміється Ксаня.— Здрастуйте, книшохапе.
— Наше вам, ваше нам, з добрим вечером.
Дяк ніколи не балакає з панночками звичайно, а завжди з вивертами, з вихилясами. До його поводження звикли й не зважають.
— Ну, чому ж замовкли? Далі... Тра-та-та! — подає він тон, і жалібним комариним дзвоном замирає камертон в його руці.
— "Той мені шепче, той руки цілує",— починає перерваний спів Ксаня, й знову глибокий смуток гасить очі двох сестер і примушує серце занити солодким болем.
— "Той тут навколішки смирно стає",— підхоплює Наця.
— Ну то вже чорта з два! — перебиває дяк.
— Ах, не заважайте, будь ласка,— обурюється Наця,— бридкий!
— Та ні... стривайте! Де ж се видано, щоб ото я став руки цілувати комусь та ще й навколішки.
— Попові ж цілуєте.
— Ну да... але ж то піп. Я сам незабаром попом буду, й мені цілуватимуть...
— О, Господи,— зітхає, скривившись, Наця.— Пху!..
— Еге — пху... Чого ви пхукаєте? Авжеж цілуватимуть, бо так полагається. І ви цілуватимете...
— Вам?., руку?
— Еге, мені руку.
— А щоб ви не діждали!
— Діжду, голубко, діжду... А щоб я, мужчина, та став жінці руку цілувати? Ні, дякую, я не поляк...
— Ви не поляк, ви мугир, і більш нічого, от що.
— Мерсі бонжур! — схоплюється дяк, хапається за бриля й стукає закаблуками.
— На здоров'ячко! — хитає головою обурена Наця й одвертається з огидою на видочку.
— Хто кохає, Степане Іоновичу,— уважно починає тлумачити товстолобому юнакові спокійніша Ксаня,— той не тільки се, а й душу віддасть за кохану людину... той, хто любить, хто кохає...
Ксаня зітхає мрійно, а губи шепчуть:
"Вільне обрання і вільне кохання,
Серденьку воля, як хоче любить..."
— "Любить, кохає",— перекривляє дяк.— Таке виг...
— Ну й бридота ж із вас, Степане Іоновичу!..
— Чого там бридота? Чого бридота? Заміж вам час, от що, а не бридота.
— Йолоп! — шепче Наця, підводиться й по східцях спускається в присадок, спирається на частокіл і, загадавшись, дивиться в темряву ночі.
— Сватайте,— образливо пропонує дякові Ксаня.
— Кого? Вас?..
— А хоч би й мене?
— Хм... ні, мабуть, справа не вкипить.
— Чому?
— Ну, що, наприклад, за вами є? Що?
Ксаня вибухає дзвінким, розкотистим реготом і довго не може прийти до пам'яті.
— Чого ви? Ну, чого ви?
— Ну, а як є? — знову сміється вона і з цікавістю дивиться на дяка.
— Та скільки там є? Тисяча, друга.
— А вам скільки треба?
— Облиш, Ксаню,— сердиться Наця на сестру.
— Ні, стривай. Цікаво ж знати, за скільки продає себе Степан Іонович.
— Не дешево, не турбуйтесь,— бурчить псалмопівець.— А то сватайте... Якби я був певний, що Василько ваш не повернеться, то, може б...
— Слухайте, дяче,— обертається Наця, й очі їй палають,— ідіть ви к чорту!..
— Ого! — теряється дяк.
— Наця! — з докором вихоплюється в Ксані.
— Чого там, Наця?.. Йдіть геть, кажу.
— Те-те-те,— киває головою дяк.— Не особенно, не задавайтесь.
— Степане, ти тут? — гукає з вулиці молодий крамаренко Качалов.