Як там не було — вони просиділи довгенько, спочатку співаючи, потім і розмовляючи ламаною російською і латиською мовами — адже за кілька днів Марія вже встигла схопити звичайні звернення, привіти, запитання. Потім несподіваних прибульців пригостили надзвичайною наваристою рибальською юшкою і найсмачнішою — запевняла Марія — рибою, і гості не відмовились, а з охотою покуштували, і рибалки ще більше переконались, що це, певне, якийсь майстер та майстриня, але з чемності не розпитували. Розпрощалися по-приятельському, і рибаки запрошували прийти вдень — вони покатають їх на шаланді.
— Я сина приведу, — сказала Марія, — у мене хлопець, отакий, як ваш, — показала вона на наймолодшого рибалку.
— Така молода і такий хлопець? — здивувались рибаки.
— Приходьте, неодмінно приходьте! І ти, Марія, і ти, Митя! — вони почули, як гості звуть одне одного. — Юшки наваримо, співати будемо!
— Неодмінно! — обіцяли і Марія, і Митя.
Богдана, звичайно, найдужче захоплювало купання. І його, й Митю смішили до нестями пляжні порядки. Коло берега було мілко, і купальники наймали "повозки". Це були блакитно-білі, досить чепурні кабіни на чотирьох високих колесах, в які запрягали коней, одного на кабіну, а на коняці верхи сідав кучер. Він відвозив кабіну з купальниками далі в море й зупиняв там, де вони забажають. І вже з кабіни можна було купатися, стрибати в воду, плавати. А кучер випрягав коняку, повертався з нею на берег і чекав, поки його клієнти не піднімуть прапорець — це був сигнал, що їм треба повертатися.
Митя й Богдан воліли вранці побігти самі й наплаватися, і накупатися досхочу без кабін, кучера та прапорців.
.Але ніякі дрібниці й смішні, кумедні риси цього маленького курорту не дратували. Всі троє наче домовились — з усього радіти, сміятися і, головне, — тішитися морем, сонцем, відпочинком.
Марії приємно було дивитися на хлопців — як вони засмагли, як за кілька днів поздоровішали.
Марія теж на очах "відходила".
— Яка спокійна, мила ця російська дама, — хвалилася сусідкам господиня дачі, — я така рада, що саме їм здала дачу на все літо. Усім вони задоволені, дуже хвалять мої вершки і сир, і взагалі ніяких вередів!
Марія сама почувала — наче новими силами наливається все тіло, і руки знову міцні, і голова свіжа.
Тут не було спеки, морська вода бадьорила, а ранки траплялися навіть холоднуваті.
Усі троє вставали рано. Так було й сьогодні
— Мамо, може, й ти підеш з нами на море? — спитав Богдан. — Так рано там ще нікого нема.
— Ні, йдіть самі, тільки не дуже там захоплюйтесь і не спізнюйтеся на сніданок. Митюшо, ти все-таки не давай Богдасеві запливати далеко, — шепнула вона Миті.
Митя кивнув головою на знак згоди, а Богдан уже побіг стежечкою між соснами наперед. Марія і Митя на хвильку зупинилися коло хвіртки. З ніжністю подивилися одне на одного.
— Повертайся швидше! — сказала Марія.
Постояла, поглянула на них обох, веселих, бадьорих. От Митя наздогнав Богдася, і вони швидко закрокували поряд, от спускаються з піщаних пагорбів. Уже їх не видко.
Марія повернулася додому, на їхній горішній поверх, вийшла на маленький балкончик. Між дахами й соснами видно шматочок зеленкуватого Балтійського моря, а хлопців — ні, вже не видати. Свіжий вітерець, здавалося, теж солоний, як і море, налітав з моря і обвівав обличчя.
"Удень і я поплаваю, — подумала Марія, — а зараз все-таки треба перечитати до сніданку те, що мушу далі перекласти, а то потім не захочеться".
Але сіла на плетений дачний стілець і — так не хотілося рухатися! Не хотілося ні про що думати, зв'язане з роботою. Повернуться хлопці. Поснідаємо. Підемо усі на пляж. Побачила долі в садку хазяйку. Та, усміхаючись, закивала головою, крикнула, що зараз принесе молоко, — у неї була власна корова, і її мукання надавало дачі ще більшого затишку та сімейності.
Марія глянула на годинник. Зараз хлопці повернуться, як завжди після ранкового купання, зголоднілі й жваві. Кава готова. Вершки, булочки — все на столі.
— Ма-а-амо-о! — чує вона крик Богдана. Так і є — вони повертаються.
Вона швидко збігає долу й зупиняється. Богдась один, і він щось кричить. Ще нічого не розуміє Марія, але їй здається, що все падає на неї — сосни, дім, небо... Що він кричить, Богдась? Вона не може зрозуміти, тільки враз усе тьмариться в очах.
— Митя! Митя!
Що він кричить? Нічого ще не доходить до свідомості, лише чує — горе, біда, нещастя! Вона біжить — як була в ранковому халатику, простоволоса, тою стежкою, якою вони вдвох, Богдан і Митя, годину тому, ні, менше, оце зараз спускалися до моря такі веселі, такі щасливі...
А зараз Богдан один, і, ще не чуючи слів, а тільки глянувши на нього, напіводягненого, на його розширені від жаху очі, його мокре настовбурчене волосся, вона розуміє — щось трапилось з Митею!
— Митю! Митю! — кричить вона. їй здається, він мусить почути. Вона гукає і біжить, і за нею біжать і Богдан, і хазяйка дачі, і люди з сусідніх дач.
— Людина потонула! Рятуйте швидше! — кричать вони, передають страшну вість по всьому селищу.
— Митю! Митю! — кличе несамовито Марія, і шукає його на березі, і дивиться на хвилі, не такі вже великі й бурхливі хвилі! Він мусить почути, виринути, він, може, просто далеко заплив, він почує її голос і припливе назад!.. Хіба то не його русява голова? Ні, ні, то здалося! На човнах, на шаландах, з баграми. з сітями поспішають у море люди, між шаландами — шаланда і тих рибаків, з якими провели вони вечір.
— Як вона кричить, ця жінка! — шепочуться на березі.
— Коли б зараз витягти, може б, і відкачали ще!
— А давно, хлопчику, давно він зник? — питають розгубленого Богдася.
Але до пуття той нічого не може пояснити.
— Він плив і плив все далі, я вже лежав на березі, — захлинаючись, каже Богдась. — Митя сказав, я ще разочок попливу, там за глибиною мілина, а там знову глиб. Він плив і повертав голову і кричав: "Тут мілко! Тут глибоко! Тут знову мілко!" Потім закричав: "Я повертаюсь!" І не повернувся. Я чекав і кричав, а він не чув, і його не видно було.
— Його вже не видно було, — підтвердив якийсь старий. — Я тут сидів.
Марія нічого не чує. Скільки народу зібралося...