Марія

Сторінка 188 з 196

Іваненко Оксана

Друга сім'я! Богдась нічого не спитав ані маму, ані бабусю: і, ніяково, і якось страшно було розпитувати, саме — страшно. Не кажуть самі — значить, не можна про це говорити. Про "другу сім'ю" він почув і від цікавих до всього родичів у Орлі. Голосним шепотом, прозорими натяками говорили про якусь співачку, про маленьких дітей, співчутливо поглядаючи на Богдана. Щоб він говорив про батька й маму з родичами?! Та нізащо в світі! Мама була для нього непорівнянною ні з ким! Хіба хоч одна жінка була схожа на неї?

Мама, відправляючи його в Орел, казала, що неодмінно йому треба поїхати побачитися з батьком, і він збирався. Мама нічого не казала про "другу сім'ю", і він якось забув про це. Та от надійшов лист про хворобу батька, і тітоньки-бабусі заквоктали навколо нього: "Бідний хлопець, йому треба хоч би попрощатися з батьком!" І всі хором виспівували, який батько був хороший, майже святий, і в усьому відчувалася догана мамі, але від'їзд ніяк не влаштовувався, і поки його збирали —батько помер.

Кілька днів він намагався уникнути товариства, бо вже родичі з їхніми зойками та співчуттям ставали нестерпні, з однією ба" бусею було легше, — бо вона мовчала, певне, теж ображена осудом дочки. Але потім почалися турботи про наступні іспити в гімназії, перше хлоп'яче захоплення дочкою давніх орловських приятелів мами й батька — теж наче родичів, наступна подорож до Москви та Петербурга. Усе це віддалило смерть призабутого батька.

А в Петербурзі почалося нове життя, і в Петербурзі жив з ними Митя Писарєв.

Писарєв доводився йому дядьком, але чомусь так вийшло, що Богдась звав його просто Митею, і не те щоб вони заприятелювали, — Митя був дуже зайнятий, але він дійсно правив для хлопця за ідеал людини й мужчини.

По-перше, він був "революціонер", адже він тільки-но вийшов з Петропавловки. По-друге, він так багато читав і знав, як ніхто з їхніх знайомих, та аж ніяк не пишався, що він такий розумний. Про все, про що хотів дізнатися Богдась, про все він міг розповісти просто і ясно. З ним було цікаво розмовляти! Шкода тільки, що йому було ніколи. По-третє, він був справжній мужчина — гарний, міцний, здоровий. Здавалося, пройти з кінця в кінець величезного Петербурга для нього — дрібниця. Він казав, що влітку вони плаватимуть з Богдасем наввипередки, і Богдась мріяв про літо. Митя не казав Богдасеві, щоб той готував уроки або читав щось потрібне — просто поряд з Митею було соромно погано .вчитися або щоб хтось нагадува-в про це. Соромно було не прочитати книги, про яку згадували в розмові. Вони були зовсім на рівних, наче брати, тільки один — старший брат, але такий славний, не гордий старший брат, хоч і найрозумніший серед усіх, хто буває у них. Дарма що молодий, але ж всі прислухаються до його слів, до його думки, навіть мама.

Богдась був усе ж таки досить дорослим для того, щоб зрозуміти, що для мами Митя не просто "брат".

Митя ніяк і не приховував, як він любить маму, але він аж ніяк не запобігав перед Богдасем. Навпаки, Богдась трошки, так ледь-ледь, запобігав перед ним, і йому здавалось, йому школа було, що мама ставиться до Миті не так, як до Олександра Вадимовича, хоча в очах Богдася їх не можна було й порівняти! Богдасеві інколи навіть страшно ставало, що мама якась байдужа до Миті, ні, не байдужа, це було не те слово; і Богдась не міг знайти вірного слова: коли б була байдужою, вона не турбувалася б так, не радилась так про свою роботу, як ніколи не радилася з Олександром Вадимовичем, не зважала б так на його думки і навіть зауваження та заперечення, коли читала ііюсь своє, і не любила б так сама слухати уважно-уважно все, що написав він. А втім, завжди Богдасеві було страшно, що мама раптом не захоче жити спільно з Митею, хоч про це ніколи й мови не було, що раптом вони роз'їдуться — хоча ніколи вони не сварилися. Богдасеві здавалося, що кращого за Митю не може бути, і коли вже мама, як усі жінки, хоче чи мусить, — в цьому Богдась ще не розбирався, — бути знову замужем, то тільки за Митею, тільки з Митею! Богдан уже прочитав його статті про Базарова, "Мыслящий пролетариат", і вирішив сам для себе: він мусить бути такою людиною, як Базаров, як сам Митя, і, звичайно, він буде революціонером!

Це було, правда, вирішено вже давно, ще в Італії, коли він був зовсім малим і гасав із римськими хлопчаками, які вигукували гасла Гарібальді й зачіпали ченців та черниць. У Парижі під впливом розповідей Сахновського, Тедзика, Павла Якобі це рішення остаточно зміцніло, йому було прикро, що мсьє Пассек, хоч і співчував їм усім, але сам зовсім не такий.

А Митя — він писав сам листівки! Він сидів у Олексіївському равеліні, він зараз пише те, в чому глибоко переконаний, і хоче, щоб усі про це знали!

Ні, незрозуміле, чому мама ставилася до мсьє Пассека далеко ніжніше!

Багато він чого не розумів, Богдась!

Де йому було знати, що інколи вночі, дивлячися на сплячого Митю, Марія думала:

"Я хочу, щоб Богдась був схожий на нього, я хочу, щоб він був таким!.." Так вона ні про кого ніколи не думала...

Коли б ці її думки і Митя знав — яким би він був щасливим!

Але йому теж було часто страшно, що вона його покине...

А в неї цього і на думці не було... Ніколи...

Вона не про нього думала, коли писала в "Живій душі": "А хто не знає почуття жінки, коли чуже щастя в її руках?.. Часто слова "Ви для мене все" примушують битися її серце. В кожної жінки, крім того, є віра в щось чудесне в майбутньому — і жаль, співчуття, оточуюча порожнеча, ця віра в майбутнє, самотність, надія на якесь чудо опановують її і часто доводять до любові.

Така любов буває інколи дуже міцною і хорошою, але від неї, так би мовити, не захоплює дух, і неспокійні характери, що зазнали лише такої любові, все бентежить інколи якась підсвідома тривога, все шукають, все хвилюються..."

Ні, вона зовсім не про нього це писала, хоч такі почуття їй були знайомі. Колись. Давно. Але ж потім у неї була інша, та любов, від якої захоплювало дух!

Вона не шукатиме більше такої.

Однаково — Митя став їй уже необхідний, конче потрібний! Опорою не просто в самотньому житті, хай і самостійної жінки, а опорою в її духовному, внутрішньому, як ніхто ніколи. А разом з його незайманою, такою щирою, ясною молодою любов'ю хіба це не був несподіваний дар для неї?