Навіть дивно, що Писарєв ще не мав нагоди особисто познайомитися з Некрасовим!
А от Марія дуже швидко здійснила те, чого ще так хотів Микола Олександрович Добролюбов у Неаполі, чого не вдалося зробити під час свого короткого приїзду до Петербурга у 1862 році, коли вона щиро заприятелювала з Василем Слєпцовим. Обоє — і Марко Вовчок, і Некрасов — уже добре знали одне одного заочно, адже Марко Вовчок був жаданим автором у "Современнике". Тепер вони нарешті познайомилися особисто, так само, як і з сестрою Некрасова — Анною Олексіївною Буткевич.
7
Знайомлячися з сестрою Некрасова, Марія сказала їй:
— Я не могла довго отямитися, коли ще в Парижі прочитала поему Миколи Олексійовича "Мороз, Красный нос", і звичайно, я звернула увагу на присвяту — "Сестрі" — одне тільки слово.
— І таке багатство в дарунок на все життя, — замислено мовила Анна Олексіївна. У неї було серйозне хороше обличчя, можливо, навіть строге, коли б не добра м'яка усмішка, не добрий погляд очей.
— Не тільки вам! Усім людям! Усім жінкам!
— Звичайно, всім людям і насамперед жінкам. Це зрозуміло. Тим дорожче, що присвятив мені, — і додала, помовчавши з мить: — Брат мене завжди любив і жалів із самого малку.
— Коли я прочитала поему, ще в Парижі, — знову сказала Марія (о, як давно це було, вік минув з того часу!), — мені так захотілося побачити швидше вас, познайомитися з вами.
Вона не сказала, як тоді їй захотілося швидше "додому", на батьківщину. Адже й вона найбільше писала про долю жінок, долю селянок, — а хіба різна доля в української і в російської селянки? Як намальовані, постали тоді перед нею і жнива, і дітлашня, і чудовий образ слов'янської жінки, і радість немудрованого її щирого щастя.
Тоді ще Саша був з нею, коли вона читала... Вона і в думках не казала "помер", "був живий"... Був з нею.
А цей похорон Прокла, а ця казкова, прекрасна, найвищої поетичності картина з Морозом-воєводою!
— Аж моторошно, коли читаєш кінцівку. — сказала вона, — навіть не від смерті Дарії, а від надзвичайності образу Мороза. Це ж так вражаюче зроблено:
Не ветер бушует над бором,
Не с гор побежали ручьи,
Мороз-воевода дозором
Обходит владенья свои...
Певне, ці рядки вчитимуть школярі напам'ять!
— Так, так, — проникливе мовила Анна Олексіївна, — я теж вважаю цей твір перлиною російської поезії. А от уявіть собі, на початку літературної діяльності брата, ні, навіть не на початку, адже були вже написані і "Саша", і цей чудовий вірш "В дороге" — пам'ятаєте: "Скучно! скучно!.. Ямщик удалой, разгони чем-нибудь мою скуку".
Марія кивнула головою. Вона тепер з особливим почуттям перечитувала вірші Некрасова.
— Так от, — вела далі Анна Олексіївна, — в час, коли вже видно було, який він поет, тодішні його друзі — і Василь Боткін, і Тургенев, особливо Боткін, докоряли братові, що вірш його важкий, нема в ньому граціозної форми, а це непоправна вада для поета, це буцімто "коробить" людей з художнім смаком, ріже вухо, яке не терпить дисонансів, і що поезія полягає не в реальності, а у витонченості форми. Ну, одне слово, що міг сказати такий захисник чистого мистецтва, як Боткін!
Марія зітхнула, згадавши, як у Парижі Боткін наче священнодіяв — їв грушу або ще щось солодке. Тоді враз спротивіли його "витончені" розмови. А зустріч оце тепер з Митею у Тургенева! Дійсно вже витончена особа! Анні Олексіївні вона, звичайно, нічого не сказала, а слухала її.
— А брат йому відповів: "Я вас ще дужче здивую, якщо одверто висловлю свою думку — моє авторське самолюбство буде цілком задоволене, коли хоча б після моєї смерті російський мужик читатиме мої вірші!"
— І читатиме! — з певністю сказала Марія. — І не тільки російський! Ви знаєте, мій добрий друг польський поет Антоній Сова-Жсліговський перекладав вірші вашого брата польською мовою. Вже нащо Герцен, — ви ж самі знаєте їхню неприязнь, — а він одразу надрукував "Размышления у парадного подъезда" в своєму "Колоколе", і мені казала його приятелька, вихователька його дочки, Мейзенбуг, як він рекомендував їй читати твори Некрасова, що він високо цінує його як поета і що це поет надзвичайно визначний своєю демократичною, соціалістичною зненавистю.
— І скільки при цьому саме Герцен завдав прикростей та образи братові, — стримано, але з глибокою гіркотою мовила Анна Олексіївна. — Не прийняти брата в Лондоні! Брат не може забути цього!
— Справді, це жахливо сталося, — погодилася Марія. Вона сама не могла збагнути, як розумний, великий Герцен через якісь грошові непорозуміння, плітки, нез'ясованість не захотів прийняти у Лондоні найкращого, найпередовішого поета Росії, редактора "Современника"!
— До брата все життя ставилися і ставляться несправедливо його друзі, — зажурено сказала Анна Олексіївна, — ставлять йому у провину і широкий розмах життя, і картярську гру, і навіть його пристрасть до полювання, і те, що водиться з людьми, які зовсім не заслуговують поваги. А того не розуміють, не згадують, як він бідував, голодував у молодості, поки переміг життя. Тоді мало хто йому допоміг, щоб він просто не загинув! А тепер я не знаю випадку, щоб він не допоміг у скрутну хвилину своїм колегам, їхнім сім'ям, от хоча б сім'ї Чернишевського — він вважає своїм святим обов'язком турбуватися про його дітей, регулярно допомагати їм матеріально, не лише словесним співчуттям, що далеко легше! А журнал! Як він завжди виручав журнал, як примушений був вести знайомства з зовсім чужими по духу людьми, підтримувати дружні взаємини з цензорами, аби врятувати цю велику відповідальну справу! Що він, для себе особисто старався? Хіба не міг він із своїми коштами тепер спокійнісінько жити, полювати, пописувати, як інші, віршики і не наражатися на небезпеку? Але ж він відчуває на собі відповідальність за справу російської журналістики. Я не виправдую всіх його вчинків, навіть у цій боротьбі трапляються помилки, за які він сам себе картає найдужче. Коли б хто знав, як він картає себе! — Анна Олексіївна замовкла.
Марія теж мовчала. Вона зрозуміла — певне, Анна Олексіївна згадала зараз той вчинок Некрасова, що так несподівано приголомшив усіх, викликав обурення в літературних колах. Після пострілу Каракозова, коли настав просто терор з боку уряду, Некрасов всілякими засобами намагався врятувати "Современник" і таки перегнув палицю — він узяв участь у вшануванні Муравйова ("вішателя"), яке влаштували йому в Англійському клубі, і навіть, за порадою графа Строганова — старшини клубу, щоб "вплинути та приборкати" цю страшну людину, майже повновладного диктатора в той час, прочитав на честь Муравйова вірші. Це було вже занадто! Анна Олексіївна не сказала Марії, як терзає це брата і досі і, певне, терзатиме все життя, бо він одразу усвідомив свою політичну помилку, але ж по-жіночому, по-сестринському їй хотілося виправдати брата в усьому, усьому!