Він схлипнув. Так уже згадалася чітко та безжальна сцена, хоч би вилаяла добре — легше було б!
— Ілько, а може, вона усе забула, усе простила? Може, приїде?
Він усе шепотів, шепотів... Щось знову згадував те, що ніколи наче не пам'ятав, а тепер спливало у пам'яті — дошкульне, непоправне. То весь час усі ці роки намагався нанизувати всі її огріхи проти нього, щоб себе виправдати, хоча ніхто від нього цього не вимагав, усі більше її засуджували, хто знав про її життя тепер, а йому ніби так і належало — зійтися з іншою жінкою. А зараз, зараз усе в глибині приховане, людям не знане, спливало, і дорікало, і обвинувачувало. Він згадував ту ясну, щиру, віддану дівчину, яка так вразила його, а потім як узявся він її "виховувати", в які шори забрав, які умови створив! І ніколи докору, ремствування... А потім... потім усе порвалося... і край...
Він і зараз не хотів думати, не припускав, що ніколи вона його не любила, ніколи не припускав, що когось вона любить, усе намагався пояснити якимись обставинами, тимчасовими непорозуміннями, матеріальним становищем, не тому, бороиь боже, що їй там чогось не вистачало, а тим, що ці борги, нестатки, мізерні розрахунки примусили надовго розлучитися... Але ж дивилися на нього з докором в уяві її очі, так як ніколи не дивились у дійсності — може, лише тоді, одненький разочок, коли в циліндрі, з шампанським і ласощами від Балабухи приїхав на ту куренівську "дачу"... І він шепотів... шепотів... та вже нічого не міг розібрати Дорошенко, то він підвищував голос, і Дорошенко почув, як за стіною щось зашаруділо, щось рипнуло:
— Тихше... — мимоволі вирвалося у Іллі Петровича, — Меланія Овдіївна.
— Боїться. І досі боїться, що приїде Маріечка, і я її покину. Покину, та не для Маріечки. Шкода мені її, Меласі, — не зазнала щастя. Була зі мною — весь час боялася, ревнувала: а що, як повернеться Марусинка наша? А я ж їй листи показував: "Меланії Овдіївні низенько кланяюсь", "Усіх вітаю, а Меланію Овдіївну найдужче". Ні, не любила вона мене... Може, й раділа, що коло мене Мелася — їй спокійніше там було. Та що я? Любила. Вірила. Писала: "Пришли все про Кармелюка... Обіймаємо тебе, наш друже..." Зоренька наша... Марко Вовчок... Мій Вовчок...
Він марив, явно марив. Закашлявся, аж зайшовся.
— На води, випий води, Опанасе, тобі краще буде. До кімнати вбігла Меланія Овдіївна.
— Опанасе Васильовичу, вам погано?
От клята та Марієчка, Марусинка, Марко Вовчок, не дає йому спокою все життя!
Та тільки вбігла — чоловічий грубий голос залунав з інших покоїв:
— Меланіє! А ну швидше сюди!
— Знаєте що, Меланіє Овдіївно? Треба Опанаса Васильовича мерщій до лікарні. Йому дуже кепсько, — сказав Дорошенко. Меланія Овдіївна заридала.
3
А другий, хто чекав на неї, —ні, не Дорошенко. Це був її троюрідний брат, Митя Писарєв.
Вона зустрілася з ним після семи років життя за кордоном, після похорону Саші в Москві, коли їхала знову до Парижа за Богдасем та речами, їхала через Петербург.
Вона нікого не хотіла, не могла бачити в Петербурзі. Вона не могла ні з ким розмовляти. Про що вона б розмовляла? Вона не могла дати собі ради. Вона всоте переживала останній день у Ніцці, все до краплинки, кожне слово, погляд, рух. Наче в тумані поставала ця жахлива подорож — Париж, Вільна, кілька годин у Петербурзі, Москва, Тетяна Петрівна Пассек, і ця яма коло стіни Симонового монастиря, куди опустили Сашу. І вона знову тоді поїхала мерщій до Петербурга, щоб знову їхати до Парижа.
Їй страшно було самій, і їй страшно було бути з людьми. Раптом там, у Петербурзі, їй спало на думку, що годилося б відвідати Варвару Дмитрівну й Митю Писарєвих. Адже Митя нещодавно вийшов з фортеці, він пережив такі страшні роки! А улюблена її тітка — що вона перенесла за цей час! До них можна зайти. До них треба зайти.
Двері відчинив Митя, і обоє зупинилися. Вони не бачилися з від'їзду Марії у 1859 році. Сім років! І яких років! Вік за них прожито і в неї, і в нього!
Не ховаючи свого захоплення, Митя дивився на неї, молоду 'ще жінку, таку несхожу на всіх знайомих і родичок, на всіх петербурзьких і провінційних дам.
Марія завжди одягалася зі смаком, але тепер можна було додати — з паризьким смаком, тільки зараз, коли б він розумівся на цьому, — якось недбало. Наче надягла це темне плаття, шите паризькою кравчихою, і в дзеркало не поглянула — байдуже було, як лежить. Мереживна тонка чорна косинка, накинута на плечі, відтіняла русяве хвилясте волосся, недбало заколоте на потилиці. Він пам'ятав її довгі коси, спущені долу або вінком, як короною, на голові. Зараз — звичайнісінька зачіска, немов також — розчесала, заколола будь-як і ані волосинки не поправила. Та однаково — ні на кого не була вона схожа, не була звичайна!
Очі глянули йому в живі очі й нагадали давню милу і добру кузину М.чніу, Марі. Та зараз очі її були зовсім іншими, наче вони вже набачились невблаганної дійсності, і не було вже в них тої сповненої життєлюбства цікавості до всього, стремління одразу багато побачити й зрозуміти, а коло повних, ще рум'яних ч таким вабливим рисунком вуст позначилися гіркі
452-453!!!!
розсталися друзями, з величезною взаємною повагою — старий наш Пирогов і старий Гарібальді.
— Марі, — перебив Митя, — я писав у статті про роман Чер нишевського "Что делать?", що для таких людей, як Оуен, як Гарібальді, старості, давнини не існує — такі люди будуть новими для всіх віків і народів!
Варвара Дмитрівна, спочатку схвильована спогадами про Герцена, а для неї, значить, і про причину арешту Миті, тепер раділа — як він захопився розмовою з Марі! Бідна Марі. Не вона, maman, їй суддя! Мати їй вдячна, що та розрадила Митеньку.
Митя з захопленням дивився на свою троюрідну сестру. Саме така жінка — самостійна, розумна — була його ідеалом, про таку він мріяв, коли писав про свого Базарова, такої жадали Базаров і він. Вони обидва помилилися — той із своєю великопанською холодною Одинцовою, а він — із своєю любов'ю до кузини Раїси Кореневої, тепер Гарднер. Яке порівняння! Ця талановита самостійна людина, друг Шевченка, Герцена, Тургенева, і та пігаліца, звичайнісінька панночка — Раїса! Як це він міг колись казати, що її, Раїси, сентиментальні, солоденькі, як дешевеньке куповане печиво, що зараз мати подала до столу, романи можуть затьмарити живі соковиті твори другої "сімейної знаменитості"?