— О, я знаю, дарма що пані Коперницька українка, вона завжди до серця бере наші справи. Ми ж знайомі були ще дівчатами, коли вона була панночкою Березовською...
— Ну, от-от. Може, мені буде легше дати звістку про себе панові Коперницькому, ніж тобі.
Грошей вдома було обмаль. В останню хвилину прибіг якийсь не знайомий зовсім студентик і похапцем сунув конверта:
— Від професора Коперницького. Відповіді не треба. До відзення!
У конверті були гроші без записки і конверт без.адреси. Значить, у комітеті дізнались, що він утік. Мама не знала, що професор Коперницький не просто професор Київського університету, а й стоїть на чолі таємного польського комітету.
Треба було поспішати!
Вона ще хрестила його, коли він уже зник за дверима, і у вікно вже не видно було його стрункої постаті, а вона все стояла і хрестила, хрестила, шепочучи: "Матка боска, збережи його, хоч його збережи мені в цьому житті..."
Тедзику треба було поспішати. Але як поспішати?
Деколи він ішов пішки, деколи під'їздив на випадкових санях, а то раптом йому пощастило. Перед заїздом невеличкого містечка стояла каретка, видно, наймана. Він спитав у фурмана:
— Куди ви? Кого везете?
— Та двох паній до Козельців.
"Може, вони дозволять йому сісти поряд з фурманом на козлах?" — майнула думка.
З брудного будинку, заляпаного аж по вікна грязюкою, — лютий місяць, а розвезло наче в березні, — вийшли дві дами: одна вже літня, друга молода. Обидві суворі й смутні, в глибокій жалобі. "Наші. Польки", — збагнув Тедзик. Підійшов, вклонився, спитав чемно й дуже тихо:
— Пшепрошем, ясні пані, чи не дозволите проїхати з вами до Козельців? Я сяду поруч з фурманом на передку.
Молодша глянула перелякано.
— Будьте ласкаві, — тихо й спокійно відповіла старша і поважно кивнула головою. — Сідайте в карету. Я дуже потурбую вас, вам буде тісно. Там є відкидний ослінчик, — наказовим тоном мовила старша пані.
Вони їхали мовчки. О! Тедзик давно добре знав, що й серед співвітчизників-поляків є різні, і серед великих панів, і серед дрібної шляхти. Одні великі магнати допомагали войовничо настроєній частині, особливо бажали мати вплив на молодь, щоб навернути її на шлях боротьби за стару "Жеч Посполиту", інші — зараз їх була меншість, — боячися втратити свої місця і привілеї, які мали тепер, — навпаки, запобігали перед російським імператором і присягалися у вірності російському престолу. Та була невеличка частина і серед можновладців, діти яких йшли разом з ремісниками, біднотою, дрібною шляхтою, не вважали кожного росіянина чи українця ворогом. Правда, крім купки запроданців, що запобігала перед урядом, майже всіх поляків об'єднувало одне прагнення — прагнення національного визволення.
Та все-таки краще мовчати ці кілька годин переїзду.
— Дзенькую бардзо, — подякував він скромно, коли карета зупинилася коло гарної садиби. Обидві жінки вийшли з карети, і раптом старша пані, озирнувшись і побачивши, що фурман підійшов до коней і не дивиться на них, поквапливо перехрестила так само, як мати, й промовила:
— Хай береже вас матка боска Ченстоховська!
Він нахилився і з почуттям поцілував їй руку. А в цей час двері будинку відчинилися і молодша з плачем кинулася до старого чоловіка, який вийшов на ганок. Тедзик поспішав далі...
Так, важко було зараз знайти польську родину, в якій би не зазнали горя... А жінки, — усі без винятку, чи втратили кого, чи ні, — носили жалобу. У жалобі були всі жінки, коли правили панахиду по розстріляних у Варшаві в житомирському соборі. У жалобі були всі'жінки у київському костьолі, коли правили панахиду по Лелевелю, і вже генерал-губернатор віддав наказ — заборону носити жінкам жалобу, так само, як юнакам заборонено було одягати національне вбрання — чи польське, чи українське. Урядовці казали зневажливо — "хлопське".
...Однаково носили. І жалобу, і "хлопське" вбрання. Навіть підполковник Красовський, з котрим Тедзик познайомився у Коперницьких, вдома носив вишиту сорочку. Цей одяг був і знак приналежності до свого народу, і знак протесту. Красовський був давній знайомий Коперницького, ще з Кримської війни, а тепер, незважаючи на свій військовий чин, він ще більший чин мав серед молоді в революційній роботі, він стояв на чолі таєм-ного товариства на Україні — "Земля і воля", і це так добре було, що вони обидва — Красовський і Коперницький — давні, випробувані в боях друзі. Авторитет їхній серед молоді був непохитним, і до того ж обидва такі розумні, освічені, завжди тримались з усіма зовсім просто.
Тедзик згадав про них, і наче легше стало йти, легше було забути одну з небезпечних зупинок на хуторі, — як його назва — Колодяжне, чи що? На тому хуторі писарчук почав пояснювати дядькам, що вони повинні приглядатися до кожного клятого ляха, бо ляхи знову хочуть усе Подніпров'я спольщити, перевернути на свою віру, щоб усі люди, як колись, під польськими панами та ксьондзами були, а треба тільки царя-батюшку російського імператора слухати, за нього бога молити і його ворогів нищити.
Тедзик ледве стримав себе, щоб не втрутитися в розмову, та цього ніяк не можна було зараз робити — його б схопили і все, а він же мусив за всяку ціну дістатися до Чернігова.
Та весь час по дорозі з усіх уривків розмов, чуток він відчував, який розгублений, який роздратований народ, зневір'я у нього до всіх і до всього, і що не давши народові того, що він по праву мав одержати — землю і волю, уряд у південному краї підкладав тріски для розпалення ворожнечі між поляками й українцями, а поляки теж у нестямній образі на утиски вже не зважали на права українців, не розуміючи, хто ж справжній винуватець. Хтозна-що творилося на очах.
Коли б можна було розтлумачити всім, хто справжній ворог, де корінь зла, щоб разом боротися. Як палко, проникливе звертався До своїх співвітчизників і До поляків Герцен на сторінках "Колокола", закликав об'єднатися в боротьбі не за Польщу "від можа до можа", а за права народів — польського, українського, російського...
Тедзик сам стільки разів переписував статтю з "Колокола" і сам роздавав, підсовував її скрізь, де було можливо й неможливо, та ще одного разу з газеткою "Великоросе", що надрукував їхній меткий організатор, невловимий Стефан Бобровський.