Бакунін тиснув усім руки, і Марії здалося — він певний, що потрапив у коло своїх однодумців. До того ж тут було, як завжди, багато поляків.
Насамперед графиня познайомила його з професором Візинським, своїм близьким другом. Професор Візинський мав посаду в секретаріаті князя Чарторийського, навколо якого кублилось аристократичне праве крило поляків-емігрантів. Марію дивувала близькість графині з цим професором, але ж, може, це була посада просто для грошей, щоб мати на що жити? Ще для багатьох слова "поляк" і "революціонер" були синонімами, як сказам Герцен у Лелевеля, та вони ж обидва дуже добре розбиралися, куди стремлять різні "крила" польського орла — і праве, і ліве...
Для Бакуніна справа Польщі тепер стала idйe fixe, і вже за хвилину гуркотів його голос оратора, ватажка мас, немов він був не в салоні графині Саліас на rue Marbeuf, a десь принаймні на площі, якщо не на барикаді.
— Росія! Польща! Слов'яни! Це моє останнє слово!
— І діло, діло, — молитовне склавши руки, проказала графиня.
— Сказати "діло" — це надто честолюбно! — заперечив Бакунін, немов одмахуючи рукою це твердження і дивлячись не на неї, а обводячи поглядом усіх присутніх. — Щоб служити цін справі, я ладен іти в барабанщики й навіть у прохвости. Я тринадцять років був позбавлений політичного життя, жадаю цієї діяльності. Людина щаслива лише тоді, коли діє. Для мене мета — славна вільна слов'янська федерація — єдиний вихід для Росії, України, Польщі і взагалі всіх слов'янських народів!
— Познайомтеся, ось письменниця України — Марко Вовчок, Марія Олександрівна Маркович. — Саліас обняла Марію і трошки підштовхнула до Бакуніна.
— Дочка славної України! Прекрасна слов'янка! — потиснув їй руку Бакунін. Та Марії здалося, хоч він і дивиться на неї, але не бачить. Він захоплений своїми думками, своїми словами, усім новим товариством. Ні, він не милується собою, але він сприймає усіх у цілому, не зупиняючись на кожному, і її справді саме так, як "дочку славної України", поневоленої України, а тому близької йому. Цього вже було досить для Марії. А втім, вона помилялася. Він зупинився коло неї на хвильку.
— Ми ще побачимось із вами, — сказав він. "Може, він хоче передати щось від Олександра Івановича?"майнула думка у Марії, а Бакунін вів далі:
— Я хочу знати про ваш народ, а хто, як не письменник, знає його життя? Ми ще побачимось!
— Більше того, письменник повинен мати справу з серцем і душею народу, — тихо сказав Марії юнак, що стояв поряд. Це був вірмен Мікаел Налбандян. Він також нещодавно приїхав з Лондона і познайомився з Марією тут, у салоні Саліас, але їх наче раніше заочно познайомив Герцен, бо Налбандян приїхав з його дорученнями, і Марія допомагала їх виконати. Вона завжди не просто охоче, а з радістю брала на себе обов'язки поштаря, зв'язківця, квартир'єра. Про Налбандяна Герцен казав: "Золота людина, віддана безкорисливо, віддана наївно, до святості". Це одразу відчула Марія і заприятелювала з ним.
— Яка людина! — мовив між тим Налбандян, кивнувши готовою на Бакуніна, котрий усе щось палко говорив коло чайного столу, оточений купкою поляків. — Та чомусь поряд з подивом і навіть захопленням мені трохи й шкода його. Він не вважає на реальні можливості, і вражає якась дитяча безпорадність в реальному житті, якої він сам не помічає...
— Тому ви так гаряче взялися допомогти йому влаштувати приїзд його дружини сюди? — спитала Марія. — Ви ж при мені радилися про це з Іваном Сергійовичем.
— Звичайно, хоча, чесно кажучи, я не знаю, чим вона зможе йому стати в поміч. Але це необхідно зробити для нього. Слава богу, дружина вже вирвалася з Сибіру, зараз вона у його рідних. Треба, щоб її випустили сюди. Адже вона зовсім юна, він каже — просто дитина. Він безмежно сумує за нею і непокоїться.
— Важко уявити його одруженим, — замислено мовила Марія і подумала: "А ще до того ж щасливим одруженим". — Які вони не схожі — Герцен і Бакунін, — раптом сказала вона.
— О, так, — погодився Мікаел. — Вони тепер після радості першої зустрічі багато сперечаються. Бакунін далеко ближчий з Миколою Платоновичем Огарьовим, і, уявіть, Герцен, хоч і нехотя, інколи поступається і діє за їхнім бажанням.
— Герцен? Людина таких міцних власних уподобань, з таким тверезим, блискучим, самостійним розумом?
— Не скидайте з терезів сили дружби.
Справді. Сила дружби. Пам'ять молодості! І — схиляння перед перенесеними муками, перед слідами від ланцюгів. Це щось та значить, їй, Марії, розповідали, як з приводу одного інциденту в Сибіру, що торкався Бакуніна, Герцен відмовився дати спростовання в "Колоколе", сказавши: "Що ж, правда — правда-матка, але й Бакунін мені Бакунін!"
Все-таки ця жадоба дії така заразиста. Швидше б побачитись віч-на-віч з Бакуніним. Хочеться дізнатися, що він думає про конкретні дії. Про це, звичайно, не заговориш у салоні Єлизавети Василівни. Вона одразу відзначила Марію серед усіх жінок, які бувають тут, — жінок, правда, буває дуже мало, — і завжди запрошує до себе, не лише вечорами, коли буває багато народу, а й просто посидіти, погомоніти вдвох.
— А ви не збираєтесь скоро до Росії? — спитав Налбандян.
— Збиралась і збираюсь. Та от Іван Сергійович у листах настійно радить тепер не їхати, — враз посмутнівши, відповіла Марія.
— Справді, може, вам і небезпечно їхати після такого розгрому? Михайлов засланий, Чернишевський сидить у Петропавловській фортеці, там же Писарєв, Шелгунов. Журнали закриті. Ви з багатьма з заарештованих листувалися чи були просто знайомі. Звичайно, знають і про ваші зв'язки з Лондоном. Ні, таки справді вам не варто їхати тепер. Зачекайте трохи.
— Я й так довго чекаю, а треба бути дома, — тихо відказала Марія. Вона замовкла, думаючи про своє. Треба бути "вдома". Де?.. Одразу перед нею з'явилося обличчя Саші... Між іншим, він уже, певне, повернувся з лекцій і чекає, може, вона зайде до нього сьогодні увечері... а може, чекає на неї в її пансіоні, тут же в цьому домі... Вони ж мешкають з Саліас в одному домі, тільки на різних поверхах.
...Сумну її мовчанку увірвали ще голосніші, ніж раніше, вигуки Бакуніна. Він душив у обіймах невеличкого чоловіка, який тільки-но зайшов.