— А мій ще вчора каже: знаєш, Надіє, коли, каже, перейде ота комуністична дурійка, так зачнемо господарювати. Шкода, каже, на таких, як у нас, полях робити чортзна-що. До них треба господарських, працьовитих рук. А я сміюся. Що ж, кажу, не віриш більше у рай? Усміхнувся тільки і махнув рукою. Ет, кинув. Все то, каже, дитинство було. Купили собі веприки, заводимо конята. На другу весну, як не погіршає, поставимо клуню. Хата ще добра, але нема де зложити збіжжя. Але я, мамо, чуюся тяжкою...
Марія подивилася на дочку.
— Нічого, дитино,— каже по хвилині.— У цьому наше щастя.— Згадала своє перше материнство і тяжко зітхнула.— Мала і я багато горя, але коли б не дав Бог гіршого, все ще можна було б пережити. Не можу скаржитися. І ти роди, і якщо твій починає до землі братися, все буде добре...
Надія не має часу довго баритися у матері. Забігала часто, але постоїть хвилинку, навіть не сідає, поділиться з мамою думками, горем чи радістю і біжить знов додому. Там стільки тієї праці. Куди не кинь оком, скрізь треба приложити руки, скрізь треба дати лад і порядок.
В хаті у неї чисто і весело. Образів не викидала, не допустила до такого. Вбрала їх так, як колись убирала дома. На стіні велике дзеркало, на нім рушник, коло дзеркала кілька фотографій Архипа у матроському та велика картина морської паради воєнного флоту. Крейсери, дредноути, міноноски... Архип не раз пояснює Надії, що значить кожний такий корабель і яке його призначення під час війни.
До всього Архип скоро примирився з Лавріном і тепер, особливо після голодових років та висилки багатьох селянських родин на Сибір, погляди щодо політичних питань, а особливо відношення українців до москалів не різнилися.
— Чорти його могли знати, що з того вийде,— казав він не раз.— Хіба ми знали що про Україну? Звідки могли знати? З царської школи? З військ? Різних соціалістичних агітаторів було більше ніж треба, але про українські справи нічого не говорилося.
На жнива Архип взявся до праці. Поля ділилися, забиралося багато до колгоспів, але Архип твердо тримався власної господарки. Вставав раненько, йшов з косою в поле і розмахував нею на всю широчінь. Клалася на грабки пшениця, відносилася на бік і стелилася довгим, рівним покосом. Надія йшла за косарем, за спиною у неї півкопи перевесел прив'язано... Висмикує по одному і в'яже снопи. А Архип знай розмахує косою, знай підтинає стебла і кладе їх в покоси. Радісно і приємно, хоч і нелегко. Сонце он підноситься, припікає, смажить у спину. З чола по загорілих щоках течуть потьоки поту. Не маєш досить часу втирати їх... Хай собі течуть. Хай капають на землю. Не чужа ж..
І кілька днів довгими рядками стоять по полях півкопи. Зграї ворін та шпаків кружляють над стернами, визбирують кузьок та хробаків.
— Ну, цього року, здається, не потребуватимемо журитися за хліб,— каже Архип.
— Коли ті грабіжники не відберуть...
— Не дамо. У землю закопаємо, а не віддамо. Стільки працюєш, мучишся і віддай чорт знає кому...
По жнивах Надія дістала дочку. Треба охрестити. Архип, хоч все ще недолюблював попів, погодився, щоб хрестили у церкві. Принесли від хреста маленьку нову людину, а ім'я їй Христина. Плаче і домагається їжі. їй хочеться вже жити. Так сильно хочеться жити. Дайте їй змогу піднятися унизу, не розтопчіть її, — ви, великі, ви, божевільні!
Того року родилося багато інших нових людей. Відступив Маркс, голод, минулося безпліддя, вернулася гарна й розумна осінь, вернулося мудре й святе життя.
IV
Коли б не така земля, коли б тут голі скелі росли, коли б тут не було стільки сонця.
На степи, яри, ліси навалилася зима. Хати, дим і жаріючі огники віконечка. Скриплять намерзлі ворота, вулицею йдуть ошубкані в кожухи українці. Під їхніми ногами рипить мороз.
Степами гудуть хуртовини. Широко розмахнувся західний вітрисько і б'є могутнім крилом український простір. А село міцно впилося ярів та пригірків. Кліщем вгризлося у масткий чорнозем й накрилося стріхами та садами. Сильне, тисячолітнє, кулацьке село.
У селі монастир. Багато віків розносився над селом його великий дзвін. А коли весни приходили, коли зацвітали яблуні, коли небо набирало барв вина від заходу, вечірній монастирський дзвін тоді потужно виривався з квітучого моря і довго дзвенів під вишневими хмарами.
І було так багато віків. Мінялися люди, мінялися стріхи, гусли і ширшали сади. Рили землю, виривали з неї камінь. На місці дерева ставали мури, а монастир, і дзвони, і весни з цвітом, сонцем та соловейковим співом були ті ж.
Минула остання зима. Зацвіли знов сади, знов загриміли солов'ї, а дзвону не стало. П'ятилітка. Металу треба. Індустріалізація. Зняли й відвезли дзвони.
Селюх піднімає від землі очі і не пізнає краю свого.
— Брати! Одурили нас! До оборони! Але обрізанка вже давно поржавіла. Навколо мужика мур багнетів, селькорів, гепістів. Обхопили його, незламного велетня, клали на землю, топталися по загартованому шорсткому лиці, крутили назад мозольні руки...
Крицевими дорогами мчать у далечінь поїзди. Там сніги, морози. Там сосни шумлять і виють білі ведмеді. Соловки. Страшне, незабутнє слово, страховище і рана віків. Мільйонна могила України.
— Мамо, мамо! Де наші тато?
— Цить, дитино! Нема нашого тата. Забрали нашого тата. Мовчи, сирото живого батька...
Чорні, з розчухраними чупринами хробаки українського чорнозему курчаться від стисків півбігунових морозів, лізуть у сніг. У допрі син сидить, виспівує:
Батько мій в Петлюрах був, чу-чу-у-ра чу-ра-ра! Слід по ньому десь загув, гу-гу!
Коли б не така земля, коли б голі скелі росли. Над степами летить крилатий жах. Хмарами, мов сполохане гайвороння, здіймаються і відлітають у безвість села. Падають від куль, топляться у хвилях рік, пухнуть голодом на широких дорогах.
Колективізація.
Перша колективна осінь. Трактори, молотилки. Порвані і загнані мужики. Очі олов'яні, очі сердиті. Вечірні, ранішні пайки, брехня і ударна праця.
Невеличкий сучкуватий дядько, з хитрими малоросійськими очима і з обтятими на правій руці пальцями, цілий день вовтузиться коло будови спільного барака для спання робітників та решток перечавленої худоби.