Марічка

Сторінка 3 з 3

Вільде Ірина

Гай, гай, кривда сталася нам обом, і то тяжка!

* * *

Приїхали до нашого села з Герцеговіни людей на роботу забирати. Думаю собі: піду й я! Піду у світ, та й забуду, може, про свою нужду. А тут мама завзялася ані руш пустити мене. Іду я до тети просити їх, аби йшла маму намовляти, аби мене на роботу пустила. Дивлюсь: іде Михайло. Сама не знаю, що з собою робити маю... Чогось так прикро мені стало, як би я в тому всьому винна. Приступив ближче та й каже:

— Пам'ятаєш, як я тобі казав, що маєш бути моєю? Пам'ятаєш, що відповіла, що віриш мені? Я свого слова не касую! Ти не дивись, що я жонатий! Я вчинив лиш волю своїм старим. Тепер вони самі жалують того... А мама нині зреклася б всього маєтку, щоб тільки вернулися мої парубоцькі літа.

В мене, Марічко, в хаті пекло. Думав, що як оженюся, то скоріше забуду тебе, а то тимчасом ще гірше! Як нагадаю, що зробив, то така туга огорне мене, що порубав би всіх в хаті й себе на кавалки. Гей, де мій розум був, що я за їх намовою пішов? Марічко! Знаю, що тобі також за мною банно... виджу по твоїх очах, що любиш ще мене, Марічко! Беруть до роботи, ходімо обоє й не вертаймося більше до села. Не бійся, серед людей не загинемо! В мене, богу дякувати, руки дужі, зароблю ними на себе і тебе! Ну, підеш за мною, Марічко? — питає й дивиться в очі, що аж мороз по тілі йде.

Я стала немов нежива: що він говорить?

— Михайле, а Явдокія? Ти жонатий... в тебе шлюбна жінка. Та це й гріх так... Сохрани та заступи нас від такого гріха, мати божа! Михайле, опам'ятайся,— кажу йому.

Боже, як не засміється він!

— Га-га-га! Гріх, кажеш? То гріх, кажеш? То гріх, що ми любимося? Гріх, що я хочу жити з тобою, бо люблю тебе, а ти мене? А то не гріх, як я забиваю себе, тебе й її? Га? Де більший гріх?

Якби ти знала, як мені тяжко жити з нею! Від першої днини зненавидів її, як пса! Та де там! Для пса маю ще якесь добре слово, а для неї — й то ні! Їсти з нею з одної миски не можу, в хаті заважає, мені дихати тяжко, як вона коло мене,— а це не гріх? Таж вона не скотина. Ти кажеш, що вона мені шлюбна жінка. Чи бог такий шлюб наказує? Де згода, де любов тут? Колись тяжко скарає нас господь за те... Марічко, поїдеш зі мною? Позавтра від'їжджаю... поїдемо обоє, а я тобі не дам кривди при мені зазнати! Поїдеш, Марічко?..

Видно, ніхто не любив так гаряче, як я його, але того зробити не могла.

Господи! Жити на віру з жонатим чоловіком — краще смерть. Відай, скорше була би дала собі голову стяти, як на таке пуститися. Така я була...

Поїхав він сам і вже більше не вертав до села. Зразу писав кілька разів. Усе про мене питав, а про жінку не згадував ніколи. Потім слух пропав по ньому. По якімсь часі вернувся один чоловік, що був з ним, і розповідав, що Михайла там присипало. Параска — то його дитина. Як почули старі, що він не живе, то зараз взяли Параску до себе на виховання. Молодиця з жури дуже висохла, хирляла, хирляла, нарешті дістала сухоти та й померла, а Параска росте біля старих. Михайло поїхав до Босні, а я з жалю таки на другий тиждень зібрала свої манатки й пішла у світ служби шукати.

Трапилася мені служба у вас і от служу вже 18 років — старою дівкою.

Правда, траплялися мені люди, й то чесні господарі, але що мені до них? Не було між ними мого Михайла, мого сокола ясного... Він лежить собі там далеко, в Герцеговіні... спочиває собі. Одинока моя потіха — це його дитина — Параска. Вона все знає про свого тата — бабуня розповіла. Лиш почула, що я в селі, зараз послала її до мене. її гризе сумління за Михайла, що через неї зі світу пішов...

1926