Струнка, граціозна, легка, мов вітер, вона біжить стежкою, черкаючи білими рукавами колосся. Коли б глянула на неї в цю хвилину стороння людина, могла б подумати, що дівчина збожеволіла. Та не божевілля то — радість кипуча, нестримна шумує в молодому люблячому серці.
...Кінчились жита. Мар'яна сторожко ввійшла до панського лісу. І тут теж ніде ні душі, лише перекочується по верховіттях шум та лине чи з розлогого дуба, чи з сусідньої рясної від цвіту липи туркотіння горлиць, що їх Мар'яна слухає залюбки, намагаючись розшукати птахів серед густої крони. Та чи хтось сторонній, чи, може, й сама вона сполохала диких голубів, бо знялися вони з дуба, полетіли, і вже здалеку долинуло знову ніжне туркотіння.
У Мар'яни не було часу зараз слухати горлиць. їй треба поспішати. Вона підходить до молодого клена, ламає з нього кілька гілок. Зупиняється потім біля липи, ясена, береста. Вибирає найрясніші віти крушини. Вломила ще кілька гілок з осичини, горобини — досить буде клечання, щоб ним заквітчати світлицю, причепурити її для нього й сватів.
Не тільки стіни, а добре буде й підлогу притрусити свіжою травою, щоб у хаті пахло, як на тройцю.
Смугляві руки спритно зривають на галявині траву, а між тією травою червоніє лісова герань, синіють дзвоники, біліють віночки ромашок, кров'ю горить смолка...
Не встигла Мар'яна оту траву зв'язати у снопик, як з кущів на поляну вийшов до неї лісник Єгор.
— Це ти, Мар'яно?
— Я,— відповіла дівчина, і в її руці так і лишився жмутик зірваної трави.
— Це ти й клечання наламала?
— Наламала...— і в голосі дівочому відчулися нотки замішання й навіть тривоги.— Я вам, дядьку Єгоре, поясню...
— Нема чого мені пояснювати. Забирай своє клечання та мерщій тікай звідси і нікому не кажи, що я тебе бачив, бо на об'їждчика натрапиш — доведеться штраф платити, а то ще й батога скуштуєш.
Лісник Єгор, не прощаючись, швидко зник.
"Батога скуштуєш". Ці слова якось особливо вразили Мар'яну, викликавши в ній образу. "Хай би вдарив... Хай би тільки посмів... Я не знаю, що б йому зробила!" — і гордим блиском засвітилися в неї очі. Але вона розуміла, що довше їй тут залишатися не можна.
Мар'яна хапає клечання, траву, поспішає якнайшвидше вийти з лісу. І коли вже вона опинилась на стежці, що звивалася поміж високим житом, чомусь тільки тепер охопив її страх. Вона озиралась на ліс, бо звідти чулося кінське іржання і навіть тупіт копит.
"А що, коли об'їждчик наздожене мене отут, у житі, і справді відшмагає батогом? Не дамся! Вирву з його рук батіг і його тоді стьобатиму!" — вирішує Мар'яна, не прискорюючи ходи. Вже далеко позаду лишився ліс, уже кінчається лан панського жита, і Мар'яна виходить до глибокого яру, схили якого густо поросли чебрецем.
Мар'яна зриває духмяну траву...
Зламує ще у себе в городі калинову гілку й заносить все це до хати.
— Що це ти, Мар'яно, надумалась робити?
— Хату прикрашатиму.
— Та й навіщо? Тройця вже минула.
— Ой мамо! Я ж вам уже казала. Ввечері гості до нас прийдуть.
— Нічого ти не казала мені, дочко. А які ж то гості? — допитувалась мати, але Мар'яна й цього разу ухильно відповіла:
— Побачите... Увечері...
Мати перехрестилась сама, перехрестила Мар'яну.
— Що ж,—сказала вона,— ми добрим людям завжди раді. У полудень до родичів прийшла Ольга. Тітка Галина, глянувши на племінницю, стурбувалась.
— Що з тобою? Чого це ти так змарніла? Може, нездужаєш? Може, щось болить?
— Ні, тітко Галино, я здорова. Ніщо в мене не болить. А як ви себе почуваєте? Як дядько?
— А що ж дядько? Слава богу, столярує... Та ось він і сам. З хатини вийшов Василь Іванович і, побачивши послушницю, жартівливо сказав:
— Черниця-мироносиця в гості пожалувала... Ну, здрастуй! Проскуру для тітки принесла?
— Принесла.
— Ото на сухарі колись згодиться... На старість... Столяр сів під яблунею і не зводив з черниці очей.
— Дивлюсь оце я па тебе, Ольго. Коли вдома у батьків жила,— була ти дівка справна. Засушить тебе келія... Мабуть, покинь її до біса та повертайся знову додому.
— Як же я можу повернутися після всього, що сталося? Не повернусь... Всі тепер знають, що я... черниця. Та й ігуменя не відпустить. Ігуменя у нас дуже строга.
— Мати за тобою журиться та плаче,— сказала тітка Галина.— Звісно, одна ти в неї дочка.
— Ігуменя,— наполягав столяр,— нехай собі буде строга, а коли хочеш, я сам можу з нею поговорити.
— Ні, ні... Що ви, дядьку Василю? — перелякалась послушниця.— Мені добре в монастирі. Мене ніхто не кривдить... Тихо там...
— З якого це часу, Ольго, ти стала любити тишу? Не до душі мені твоє життя монастирське, і, скажу щиро, не батька, а матір твою мені шкода. Викохала, виняньчила, і таку дівку од серця одірвати... Хіба це легко? Пора б уже тобі, Ольго, одуматись...
— Старий, перестань! Навіщо її тривожиш? Може, й справді Ользі там краще,— стала на захист племінниці релігійна тітка Галина.— Хіба наша Нектарія жалілася комусь на своє монастирське життя? Працювала. З кольорових стружок навчилася штучні квіти робити, вишивання знала, вміла ткати мухояр. Хто знає, може, й дарма плаче за Ольгою мати. Може, й справді їм там краще, в монастирі...
— Мені добре, тітко Галино,— промовила з сумом Ольга і замовкла. В обрамленні черничої одежі обличчя її видавалося блідішим. Наче встала вона з ліжка після тяжкої хвороби. І руки в неї білі — аж світяться. І потьмянів живий вогонь в очах. Не переливаються, як то було раніше, веселі іскорки, не чути її дзвінкого сміху, наче постаріла Ольга на багато років.
— Житиму в монастирі. Я вже теж навчилася робити штучні квіти, в'язати хустки, оздоблювати фольгою ікони... Ткатиму мухояр. З мене вистачить. Ще й батькам допомагатиму...
— Не треба, мабуть, їм твоєї допомоги. У них і так вистачає всього,— сказав столяр.— Ти, Ольго, подумай. Ще пе пізно... Ти молода... Кажу ж тобі, хочеш, то я піду до ігумені, поговорю з нею...
— Не треба... Я вже думала... Я лишаюсь у монастирі.
Дядько Василь, ні слова більше не говорячи, підвівся й пішов до хатини, взяв там рубанок, заходився столярувати. А Ольга посиділа ще трохи під яблунею, погомоніла з тіткою Галиною та й зібралася вирушати.