І наша тоненька, тендітна, схожа на школярку Мері побігла за директором.
Наш директор чоловік суворий і небалакучий. Ми не часто бачимо його, бо він у нас нічого не читає.
Він зайшов у клас і нервово стріпнув сивою чуприною:
— Може мені хтось сказати, що тут у вас відбувається?
— Вони зводять на мене наклеп,— сказав Ціцерон.
— Хто "вони"?
— Вони всі,— показав важким підборіддям на клас Ціцерон.
— Не всі,— почувся раптом серед тиші голос Валерії. — Я, наприклад, не зводжу! Станіслав Пилипович дуже цікаво читає свій предмет,— додала вона солодкавим голосом і віддано подивилася на Ціцерона.
Мені стало дуже соромно за неї. Всі мовчали, потупивши очі.
— От бачите,— докірливо мовила Княжна Мері.
— Проведемо класні збори з участю батьків,— сказав директор. — Давно час це зробити.
Ті збори краще й не згадувати. Дісталося на них і Марадоні, і мені. Ціцерон виступав як обвинувачувач на суді. Якби щодня такі збори, то він і справді став би Ціцероном.
Ніхто не захотів слухати ніяких наших пояснень. Суворими були вчителі, суворими були й батьки. Всі вони активно засуджували нашу поведінку. Тільки Княжна Мері намагалася делікатно зробити зауваження Ціцеронові. Але ніхто не хотів дослухатися до її тихого голосу. Вона зовсім недавно в нашій школі, відразу ж після інституту. Всі називають її педагогом без стажу, а Ціцерон, бачте, вчителює вже тридцять років. Значить, він дуже заслужений. От і вся логіка. Простіше не буває.
Мене й Марадону пригрозили виключити зі школи, якщо "подібне повториться". Перепало й Інні. Всі говорили докірливо: зразкова в навчанні й поведінці і раптом таке утнула! Начебто вона утнула бозна-що: підпалила школу чи пограбувала вчителя...
Одне слово, гра йшла в наші ворота.
Перемога Ціцерона була з переконливим рахунком.
Потім мені перепало вдома. Батько сказав, що я поводжуся, як безнадійний лоботряс, що в мене зовсім випоганів характер і йому соромно за мене. Я намагався йому пояснювати, але він різко запитав: "Ти, значить, ні в чому не винен?! Всі, виходить, чорненькі, а ти — біленький?!"
Завжди він мене розумів, а тут не захотів зрозуміти.
Шкода. Бо досі з нас усе було добре. Я розповідав батькові про всі мої прикрощі, і він не поспішав читати мені нотації. А це ніби щось зробилося з ним. Не хоче й слухати ніяких виправдань. Може, так виходить тому, що він останнім часом хворіє і став дуже дражливим.
Мати й словом не обмовилася. Вона в усьому завжди покладається на батька. Його думка — її думка.
Отож живу сподіваннями на кращі часи, коли батько нарешті вислухає мене і не судитиме так категорично.
Ціцерон і далі приходить у клас і верзякає зі свого жовтого конспекту абищо. У нас із Марадоною посипалися двійки з історії. Він умудрявся ставити їх нам навіть тоді, коли ми щось знали. Інна ж — завжди безнадійна відмінниця — одержувала в Ціцерона тільки трійки. От вам і великодушність, і принциповість! І педагогічна етика.
Мабуть, саме тоді Марадона й вирішив перейти до іншої школи, хоч він мені про те ще нічого не казав. Ми, як і раніше, ходили на тренування і в кіно, а вечорами висиджували в нього біля телевізора. Я й не помітив, що Марадона став дуже мовчазним.
Якось нарешті він мені сказав:
— Ти знаєш, не можу я далі вчитись у цій школі...
— Не можеш? — розгубився я. — Чому?
— Сам знаєш чому...
— Знаю,— зітхнув я. — А що ж робити?
— От я і думаю.
— Нічого не придумаєш.
— Здається, придумав.
— Що?
Він помовчав, щось зважуючи.
— Поїду я звідси.
— Поїдеш?.. Куди?
— У Києві живе моя бабуся. Ми з матір'ю вже говорили. Мене давно запрошували туди в футбольну школу... Ще як жили в Черкасах, приїздив тренер... Забув, як його прізвище... Казав, що моє місце — там. Казав, що, може, колись і в "Динамо" гратиму.
В тому, що він колись гратиме в київському "Динамо", я анітрохи не сумнівався. Кому ж тоді грати, як не йому?! Але раптом мені стало на душі дуже кривдно. "А як же я?" — заболіло в мені безглузде, як я зрозумів уже згодом, запитання.
— Слухай, Марадоно, ти не поспішай отак швидко вирішува-
I— Я не поспішаю... Я довго думав.
— А це вже вирішив остаточно?
— Ага.
Звичайно ж, мені захотілося переконувати його, що так робити не варто. І я з усіх сил те робив.
Марадона слухав мене уважно, але заперечливо хитав головою. Коли я стомився говорити й нарешті замовк, він сказав:
— Розумієш, Дон-Кіхоте, це єдиний правильний вихід... Не думай, що я злякався Ціцерона. Просто так усе збіглося. Час би вже подумати про майбутнє. Ми ж усі повинні кимось стати...
— Ти вже став.
— Ким я став?
— Ти — Марадона.
— Який з мене Марадона? З мене Марадона — як з собачого хвоста сито... Я дивлюся, як грають Гулліт, Ван Бастен, Каре-ка і той же Марадона — отак би колись грати! Треба дуже багато вчитися...
— А тут хіба ти не можеш учитися?
— Вирости можна тільки в хорошій команді з класними гравцями.
Ясна річ, класних футболістів у нашому раймістечку немає.
Я добре розумів Марадону, але мені так не хотілося залишатись без друга.
Коли потім розповів Інні про нашу розмову, вона сказала, що в мені говорив егоїзм. Мабуть, правильно сказала. Бо я тоді думав не про Марадону, а про себе. Очевидно, це властиве кожній людині. Вона ж сама собі найближча. І найперший її рефлекс завжди продиктований її інтересами. Десь я про це читав.
— Тобі добре, Марадоно, в тебе вже все відомо, як буде в твоєму житті,— з заздрістю сказав я.
— А в тебе не відомо хіба?
— У мене!.. У мене ще нічого не ясно...
— Ти ж хочеш стати письменником! От і ставай ним!
— Легко сказати: ставай! Треба багато вчитися...
— То й учись. Хто тобі не дає?
— А ще треба, як пишуть у біографіях письменників, вивчати життя.
— То вивчай і життя. Правда, як же його вивчати?
— Якби ж я знав!
Я завжди вдумувався в ті незрозумілі слова, силкуючись збагнути, що вони значать. А під час тої розмови з Марадоною нараз подумав: життя — це все, що з нами відбувається. Життя — це й Ціцерон із підковами бруду під нігтями, і Княжна Мері, що знає напам'ять сотні віршів, і мій хороший друг Марадона, і завжди задумлива Інна, і язиката, брехлива Валерія, і вождь шпани Гібрид, і хворий батько, і школа, і пахучий бузок при дорозі, і голоси птахів, і школа — оце все-все і є життя.