Михайло Слабошпицький
Ла^адона
з наїиоіо класу
Я інколи одержую від нього листи. Пише, що ніяк не може звикнути до нової школи й до нового міста. А я ніяк не можу звикнути, що його вже тут немає. Хоч уже цілий рік минув, відколи він поїхав. Без нього бігаємо на стадіоні. Але тепер і футбол не футбол. Бо який же може бути футбол без Марадони? Проти нього ми всі — каліки. Ніхто до пуття не вміє ні кутовий подати, ні фінт вигадать, ні вліпити точно в "дев'ятку"...
На першості міста програли всі матчі і зайняли останнє місце. Торік були чемпіонами, а тепер останні. Ось що значив у нашій команді Марадона. Хоч і кажуть, що один гравець на полі нічого не вирішує, але такий гравець, як він, вирішував усе. Це не хлопець, а справжнісінький диявол. Одержує, наприклад, аж біля свого штрафного майданчика м'яч і включає реактивну швидкість. Легко обводить усіх і розстрілює ворота, як з гармати. Зупинити його можна тільки підніжкою. Торік Марадона з десяток пенальті заробив. І всі акуратно сам реалізував. А десяток голів у першості міста — не жарт. У нас тоді й співвідношення м'ячів було фантастичне: сорок п'ять — дванадцять. Більшість забив або сам Марадона, або закотили з його точного пасу за спину захисникам. Бо він — не тільки король дриблінгу й удару без підготовки, а й король пасу. Викладе тобі, як на блюдечку, тільки ногу підстав — і м'яч у сітці. Скільки таких подарунків він мені зробив! Розтерзав захист, один на один вийшов із воротарем, який уже кидається йому назустріч. Марадона може покотити повз нього м'яч у ворота, а він одпасовує мені, я без труднощів направляю його в сітку. Такої щедрості, як у нього, треба пошукати. Перед воротами всі стають егоїстами, кожен хоче забити сам. А він ділиться славою. Це нетиповий спортсмен. На таке здатні тільки великі. Пеле, наприклад, Платіні, Блохін. Очевидно, колись серед них називатимуть і нашого Марадону. Тобто Романа Кухаренка. Марадоною він став уже в нашій школі.
Коли він уперше з'явився в класі, ми не знали, що це нам щастя з неба звалилося. Ніхто не міг навіть запідозрити в тому тюхтій-куватому хлопцеві Марадону. Він був ніби сонний, і здавалося, ніщо в світі не може розворушити його. Коли ми йшли грати в футбол — це було після уроків,— нікому й на думку не спало запросити його, хоч у нас і бракувало одного гравця. Хто б міг подумати, що це вайло перестає бути вайлом, тільки зачує гупання м'яча.
Вже не пригадаю, як він усе-таки потрапив з нами на стадіон. Зате добре пам'ятаю, що тоді було далі. Він підхопив м'яч у центрі поля і, жонглюючи, проніс його до воріт. Обминув воротаря, як стовп, перекинув м'яч з ноги на ногу, потім коліном його на голову й головою обережно скинув у сітку. Як на тренуванні, коли ніхто не заважає. Але ж це було не тренування, а двостороння гра. Навкруг нього стояли, роззявивши рота, троє захисників. Це був майже шок. Таке ми бачили тільки по телевізору, в репортажах чемпіонату світу.
Я уважно придивлявся до нього і все намагавсь зрозуміти, кого ж він нагадує. Та коли він рушив у свій коронний рейд через усе поле, легко поминаючи суперників, я відразу ж згадав: Марадона... Так, Марадона. Така ж, зовсім не футбольна комплекція, техніка, як у циркача. І навіть в обличчі вгадується якась подібність.
Отак того дня Роман Кухаренко і став Марадоною.
Ім'я, що злетіло з мого язика, відразу ж прилипло до нього. Так його називала не тільки вся школа, а й усі в нашому місті, хто хоч трохи не байдужий до футболу. Навіть у газеті про нього написали. І називалася стаття: "Марадона з восьмого класу". Кореспонденти почули, як до Романа гукали, й погодилися з тим, що це ім'я йому більше підходить. Він не протестував. Чи сприймав як належне, чи йому було просто байдуже, як його називають. Зрештою, в нас усіх — і в наших учителів теж — були імена, не записані в паспортах чи довідках про народження. Хіміка ми називаємо Елементом, учителя креслення — Циркулем, нашу класну керівничку Марію Тимофіївну, що викладає російську літературу,— Княжна Мері. Мого сусіда по парті Васька Хоменка — Хомою. Мене всі кличуть Дон-Кіхотом. Я ще в п'ятому класі прочитав книжку про нього й розповідав усім про сумні пригоди героя. Мабуть, я дуже часто повторював: "ДОНКІХОТ... Дон-Кіхот... Дон-Кіхот...", бо те ім'я так і пристало до мене. Тепер його почуєш на кожному кроці, хоч більшість і не знає, хто такий Дон-Кіхот і чим він знаменитий. Люди повторюють слова, анітрохи не замислюючись над їхнім значенням. Тільки Мара-дона якось запитав: "А чому тебе називають Дон-Кіхотом?" Я відповів, що читав цю книжку й усім розповідав про неї. "Я теж читав",— сказав він. Потім помовчав, довго над чимось роздумуючи, і сказав: "Але ж ти нічого такого не зробив, щоб тебе називали Дон-Кіхотом..." — "Звичайно,— відповів я,— на вітряки не кидався, Дульцінею не визволяв..." Справді, який з мене Дон-Кіхот? То тільки ця конозиста Валерія вважає, що в мене клепки бракує, бо, бачте, натер пику її дорогому Гібридові. Вона з нього очей не зводить — знайшла Алена Делона! Самозакохане мурло цей Гібрид!
А було так. Я ввечері повертався з тренування і почув у парку бренькання гітари, а також його на диво противний голос. Гібрид не співав, а скавучав:
А ти мне ізмєніла-а, Друго-ва-а полюбіла-а... Зачем же ти мне шарікі Круті-і-іла в галавє?!
Я хотів обійти лавку, на якій сидів зі своєю компою Гібрид, десятою дорогою, бо від цього дуролома завжди можна сподіватися чого завгодно. Але він уже намацав мене своїми липучими очима.
— А, Дон-Кіхот! — загукав і перестав грати. — Гранд великого футболу! Валяй до нас, пивком рота пополощеш...
— Ніколи мені,— відповів я, навіть не зупиняючись.
— Може, тобі наше обчество не підходить? — з погрозою в голосі запитав він, і його шпагоносці дурненько захіхікали.
— Його мамочка й таточко вдома ждуть,— єхидним ангельським голосочком проказала Валерія, і на неї теж напав дурносміх.
Звичайно, мені б краще змовчати й нищечком іти своєю дорогою. Але якось самі собою вирвалися слова:
— Не підходить.
— А чого? — встав мені назустріч Гібрид.— Чого не підходить? Усім підходить, а йому, бач, не підходить!