За казальницю вийшов наш плюгавенький, добрий попик — вчорашній дяк — і почав проповідь.
— Дорогі мої дітоньки,— заглаголав він тоненьким голоском,— чи скажете мені, де господь бог перебував, коли ще не було нічого? А мовчите, бо не знаєте. То щоб мав де перебувати, бог сотворив собі небо і землю. На небі — ангелів з очима соколовими, під небом — ворон, сорок, круків і горобців. На землі — свиней, корів, ведмедів, котів, мишей та інших преутішних звірят. І побудував рай, плотом обгородив, і насіяв там дубини, грабини, ріпп, редьки, моркви, пастернаку га іншого хвасту. А Люцифер, найстарший ангел, з Михайлом покумався, їв з ним і пив, та й каже: "Збудую собі другий рай". На се Михайло рече: "За такі слова бути тобі чортом, а не попом, і їсти тобі гівно, а не проскуру..."
Хтось біля бабинця пирснув сміхом, а мені згадалися слова Івана з Вишні, мого старшого острозького приятеля: "Хто дасть голові нашій воду, а очам джерело сліз, щоб ми могли оплакувати упадок нашої віри і духа?"
А попич продовжував:
— Тоді бог зліпив Адама й питає його: "Треба тобі жони?" — "Так, господи,— відповів Адам,— треба, бо не маю з ким спати". То сотворив бог Єву, а та яблуко вкрала. І за ту кару пустив господь на нас орду татар, турків і ляхів нечестивих, та й погризли вони в наших садах і петрівку, і спасівку. Одне лише древо ще стоїть, дорогі мої дітоньки,— то церква наша православна, а якби і її підгризли, то б усю нашу благовірну Русь чорт побрав, від чого най нас господь боронить, амінь.
Прихожани зніяковіло переглядалися між собою; попик повернувся до престолу, а потім вийшов із святими дарами. У цю мить до церкви увірвалися троє в чорних сутанах — два каноніки і сам архієпископ Соліковський. Вони, штовхаючись, мов ціпаки, пройшли поміж людьми до царських врат, архієпископ відсторонив попа,— той, переляканий такою неймовірною наругою, опустив чашу, народ стояв німий, отетерілий, безвольний,— і загорланив:
— Віднині проголошуємо прийняття всіма православними синагогами єдиного апостольського грегоріанського календаря і закриваємо ваше поганське капище,поки не складете присягу в тому. Що всi господнi празники святкуватимете в однi днi з катаклицькою церквою. Спасайте душi, поки гнiв господва не впав на вашi голови. Покаранi бо жиди, якi не визнали вчення Христового,— не мають нинi своїх пророкiв. Вiдiбрав бог і в греків, а заодно і в русинів, мужів, глаголющих істину, і не маєте ви тепер ані пам'яті, щоб запам'ятати "Отче наш", ані проповідників своїх, ані розуму, щоб бачити своє спасіння. Боже, змилуйся над ними, заблуканими вівцями, і наверни їх до свого стада!
Соліковський проймав нас ненависним поглядом, перемінював, немов медуза Горгона, живих людей у камінь, дерево, глину, якою був наш праотець до того, поки бог вдихнув у нього душу; потім зачинив райські врата, і ми, впокорені, без душі, без мислі, виходили з церкви подібно до отари баранів, яких ведуть на заріз; церква спорожніла, люд, зітхаючи й мовчки своєму богу молячись, розійшовся по домах, і я пішов, і в мені почав народжуватися дивовижний страх перед самим собою. Вчора стинали на Ринку голову нашому провідцеві Підкові, і ми мовчали, покірно приймаючи кару божу, нині в нас забрали духовні святощі, і ми впокорилися знову, завтра скажуть нам вбивати один одного — і ми зробимо се? І виправдовуватимемо себе так само, як учора й сьогодні, словами: "Що можемо вдіяти проти такої сили?"
Моя жона, католичка Грета, сказала, коли я повернувся:
— Чого ти зчорнів, мов ніч, коханий? Це ж мусило статися — як не нині, то завтра... Живемо в католицькому місті, в католицькій державі, то чи ж можливо, щоб піддані вічно молилися різним богам і слухалися різних владик? А ті ваші відправи — чи ж то не посміховисько над словом божим?
Я згадав проповідь попика — так, Грета правду мовить, та в мене вперше зродилася злість на неї і на її одновірців: спутали коня і смієтеся, що він кульгає? Я закричав:
— А вірмени мають право? А євреї?
— Вірмени — зайди, євреї — іновірці, але чому ви, русини, які ісповідуєте того самого Христа, ту ж діву Марію, не хочете визнати владикою папу, і держитесь за своїх патріархів? Багато тої Русі, а у Львові русинів — як кіт наплакав, а патріархи ваші туркам служать, де в них сила, щоб заступитися за вас? Що важить їхнє благословення, коли вони щороку за патріарший сан платять султанові тисячі дукатів і вижебрують ті дукати в московського царя?
Я не міг нічого їй заперечити, вона знову говорила правду. Вийшов з дому, довго блукав містом, а за мною гналися і шмагали мене вбивчі слова моєї малжони:
"Русі багато, а русинів у Львові..." Та чому це справді так: ні в магістраті, ні в цеху, ні в суді, іно в церкві недолугий попик і кілька братчиків, серед яких не кожен і письмо знає. А ті вельможні русини — хіба вони хочуть нас знати?"
Знову згадався мені Острог — я вчився чотири роки в острозькій школі,— і постав переді мною високий, з чорною бородою Іван з Вишні. Він був старший за мене, давно закінчив богословіє і служив коригатором [12] богослужебних книг у друкарні князя Костянтина. Той Іван був у науках вельми знаючий, побожний, хоча світських утіх не цурався; я ходив до нього за порадами й книгами і заставав не раз у його кімнаті, яку він винаймав у приміщенні друкарні, суворого отця Княгиницького — Іванового ровесника і земляка. Я помічав, як день від дня суворішає і сам Вишенський. Досі він втішався ласкою князя Острозького, котрий мав мільйон золотих річного прибутку й охоче надавав притулок шляхті, вченим і пройдисвітам; Іван з Вишні ходив до нього на бенкети і не цурався теж жінок, та ось — почав він закриватися у своїй кімнаті, не завжди впускав до себе й мене.
Тепер я кожного разу заставав його за книгами. "Красота воїну оружіє, кораблю — вітрила, а праведному мужу — почитаніє книжное",— любив він повторювати слова пророка Давида; я помітив, що Іванові враз остогидли двірські вигоди й пересит, що готує він себе служінню божому.
Після четвертого року науки я вирішив повернутися до Львова, щоб навчитися ремесла. Зайшов до Івана попрощатися. Вишенський сказав тоді мені: