Манускріпт з вулиці Руской

Сторінка 23 з 66

Іваничук Роман

— Ваше священство,— припав Антох мокрими губами до руки Балабана,— дозвольте служити вам вірою і правдою...

— Чому це чиниш? — висмикнув руку Балабан.

— Єретицьке то зборище, душу свою погублю!

— Праведна думка осінила тебе, мій сину, але звідки я можу знати, що не зрадиш так само й мене?

— Я доведу... Господь підказав мені, коли я біг до вас, зляканий безоднею свого гріха. Ключ від скарбниці вам передам...

— Сатана...— аж затрусився єпископ.— І ти смієш мені говорити про таку послугу? Та як ти зважився хоча б помислити, що я візьму його з твоїх рук?!

— А я на тацю... на тацю церковному служці покладу...— опустив очі Блазій.— За четвертину, ваше священство, жити якось треба...

— Диявол! — просичав Балабан.— Іди пріч, не оскверняй мого порога! На тацю він...

— Саме так, владико, на тацю...

— Тьфу на вас, смердяї! Та у вас не гріх і красти...

— Я це саме подумав, коли біг сюди.

— Ну йди вже, йди... Тільки затям — за восьмину.

З відчуттям полегші, ніби висповідався і запричащався, вертався Антох з Юрської гори.

Миколаю-угоднику, а я помислював чортові запродати душу... Рівноапостольські Космо й Дем'яне, а я подумував про католицтво!.. Віру славну православну зрадити... Блазій хрестився і проказував уголос "Отче наш". Церкві русинській буде служити Антох, чуєш, поганий Рогатинцю? А вас з торбами, з торбами на Клепарів, голодранці!

Того дня Блазій зробив відчайдушний крок: він вирішив зайти до пивниці Корнякта. Давно марив: колись таки переступить той заповітний поріг, за яким бенкетує вищий світ, і хоч погляне і розповість потім комусь, у розповідях додумає, примножить свою втіху, але ні разу не міг зважитися й підступити близько до пишної брами, над порталом якої розкошували каріатиди. Йдучи з Ринку на Руську, він обгинав ратушу, щоб хоча трошки наблизитись до заказаного місця, і з душевною скрухою тюпав до Лисого Мацька. Нині ж, пройнятий почуттям гідності й самоповаги,— адже служить не простакові Рогатинцеві, а самому владиці,— рішуче попрямував до брами Корняктового палацу.

Біля самого порога стало до млості страшно: з-під балкона дивилися на нього, насмішливо й глузливо, каріатиди, і стерпнула спина в Антоха — а що, коли у сутінних кутах подвір'я стоять слуги, які виштовхають його на вулицю, ще й поб'ють?

Йому тепер згадалося, з якою впевненістю й незалежністю він заходив до "Браги" або ж до корчми Лисого Мацька; Антох у цю мить пожалів, що зважився на такий нерозсудливий крок,— кожен знай своє місце під небом,— але переміг хвилевий страх і зневіру, як не нині, то вже ніколи не переступить самого себе, і життя його залишиться таким, як було... Ну, ще один крок, ще, ще, Блазію, і ти вже не будеш більше Блазієм, а кимось зовсім іншим, переможи себе, не прій, напусти гідності на своє обличчя!

Наліво — сходи вниз, це ж до того підвалу, до тієї обітованої пивниці, ось зійди чотирма східками, діткнися до дверей, натисни злегка. О царице небесна, двері немовби самі відчинилися нарозтвір, не рипнувши навіть, і вже Антох стоїть у підвальному залі на викладеній різнокольоровими плитками долівці. Вікон у пив'ярні немає, а ясно, мов надворі, сотні свічок горять у химерних канделябрах і павуках, стіни завішані шпалерами, на яких виткані дивовижні звірі, дубові столи вишикувалися один за одним у глибину залу, біля столів стільці, за столами — панове. Які ж пишні, в атласах і кармазинах панове, обличчя в них спокійні й безпечні — хто це: купці, посли, лавники, райці, а може, серед них сидить сам бургомістр, сам староста, сам архієпископ?

Антох уже й не витирав спітнілого обличчя, тільки для чогось то розстібав, то застібав сіренького каптана; на нього, слава богу, ніхто не звертав уваги, він обережно повернув голову вправо і трохи заспокоївся, побачивши шинквас, за яким стояла пишна молодиця в чепчику й запитливо поглядала на дивного клієнта.

Аптоха зрушило з місця, він підійшов до ляди; хтось казав йому, що посполитим не дозволено тут сідати за стіл, а навстоячки дають випити. Тільки .ж дорожнеча яка... Але Антох мав гроші — процент за продані книги, йому нині не було їх шкода, а хоч би й пошкодував, то відступати було нікуди. Блазій поклонився молодиці в чепчику й мовчав, а вона щораз суворіше дивилася на нього. Антох уже готовий був утікати, він навіть подумав у цю мить, що якби йому вдалося вийти звідси цілим, то зайшов би до Лисого Мацька і напився б до чортиків і ніколи сюди більше не заглянув би. Та було пізно: він згадав — на своє лихо чи на щастя — чорта, і ось з-за колони, що посередині зали підпирала стелю, вийшов пан у високих довгих штанях і високому капелюсі.

— О, поклін вам, пане Блазій! — вигукнув пан, і Антох упізнав чорта. І хоч зустріч з ним була такою недоречною після споглядання ангела небесного, все-таки увійшла в його душу полегша, мов прохолодний легіт у спеку. Хоч воно й нечиста сила, але таки сила — не посміє тепер шинкарка вигнати його.— Сідайте біля мене, ось тут,— запросив чорт.— Ви, наскільки пам'ятаю, полюбляєте іспанський алікант... Пані Марисю, принесіть нам сулію аліканту!

Блазій балушив очі на чорта: той сам із зизуватими очима, гачкуватим носом і гострою рудою борідкою. Антох крадькома позирав на його ноги, але штани прикривали їх аж до долівки; чорт помітив погляд Блазія, посміхнувся і, наливаючи в пугарі вина, спитав:

— Ну, то як удався візит до його священства Балабана?

— О господи...— склав три пальці Антох, щоб перехреститися, та вмить зміркував, що як чорт щезне, то його, Блазія, виженуть з-за стола, він опустив руку й мовив з гідністю: — Ангел божий показав мені туди дорогу, пане Антипе.

— Чи ж я не говорив вам колись, що все суще на світі — чисте й нечисте, святе і грішне — існує з повеління бога? Випийте...

Антох завагався, треба ж берегтися, щоб не пропити чортові душу, але згадав, що має гроші, він сам за себе розплатиться, і вихилив пугар. Божественний напиток розлився по всьому тілу, дійшов до голови, до ніг, до кінчиків пальців; Антох почав сміливішати, випив ще, відсунув пугар і, реготнувши, плеснув чорта долонею по плечу.

— А щоб тебе чорт побрав!

Йому стало добре, цей дідько навіть досить милий, і що він може Антохові вдіяти, коли у нього свята служба у глави православної єпархії! Антипко криво посміхнувся одним кутиком рота.