Тут настала ще одна коротка пауза. Лікарка напустила на себе вигляд класної дами, впевненої, що її навмисне провокують. Вона взялася в боки:
— Й останнє, містере Ґрін. Ми не виключаємо також наймізернішої ймовірності, що у вас виявиться криптоамнезія. — Вона зупинилась, аби переконатися, що її застереження зрозуміли. — А зараз поверніться до мене. Обличчям до мене.
Рука сестри ковзнула під ліве плече і облесливо обняла його ззаду.
— Ну ж бо, містере Ґрін, це тільки на перший погляд я така неприступна, будьте слухняним хлопчиком.
Він з образою в очах глипнув на це вест-індійське обличчя, втім все-таки підкорився і повернувсь на бік. Управно й хутко, цілком одночасно, що свідчило про неабиякий досвід, обидві медички негайно також опинилися на ліжку, кожна зі свого боку. Медсестра Корі лягла позаду, а лікарка зовсім збентежила його, притиснувшись спиною до його грудей. Він відчув, як вони обидві вигинаються: одна вперед, друга назад, наче намагаються щільніше втримати його між своїми тілами. Темношкіра дівчина притисла низ живота до його сідниць, і те, як вона це зробила, підтвердило його попередні підозри щодо неї. Він дивився на темне волосся лікарки, на її шарф за кілька дюймів перед своїм носом. Усі мовчали. Потім озвалася лікарка. її голос був тихішим, ніж перед тим: вона зробила очевидну, однак не зовсім успішну спробу видаватися менш безапеляційною:
— Правильно. А зараз легенько покладіть ліву руку мені на груди.
Вона витягла свою руку в напрямку стелі. Пацієнт спершу завагавсь, але послухався наказу: так само можна підкорятись інструкторові автошколи, який вимагає покласти руку на якийсь важіль чи перемикач. Лікарка опустила руку. її пальці накрили його руку і утримували її на місці.
— А зараз, містере Ґрін, слухайте уважно. Я востаннє спробую усе пояснити. Пам'ять дуже тісно зв'язана з вашим еґо. Ваше еґо програло двобій вашому су-пер-еґо, яке вирішило пригнобити його — піддати його цензурі. Ми з медсестрою тільки хочемо залучити на ваш бік третій компонент вашої психіки, а саме, підсвідоме "воно". Це і є той млявий орган, який зараз притиснутий до моїх сідниць. Він, мабуть, ваш найкращий друг. І мій теж. Я ж бо ваш лікар. Ви розумієте мене?
Він відчув, як сестра Корі цілує, а затим проводить язиком по його потилиці.
— Це огидний переступ проти моєї особистості.
— Боюся, зараз вашими вустами промовляє супер-еґо. Ця процедура трохи нагадує штучне дихання "рот у рот", так само як амнезія чимось нагадує стан урятованого потопельника. Ви стежите за моєю думкою?
Він дивився в її волосся:
— Вона викликає в мене несамовитий протест.
Лікарка глибоко зітхнула, хоча її голос лишався свідомо нейтральним і діловим:
— Містере Ґрін, я зобов'язана сказати вам, що такого ставлення завжди очікую від культурно відсталих людей. Але аж ніяк не від пацієнтів вашого кола й освіти.
— Це моральний протест.
— Ні, з цим я не можу погодитися. Саме ваша свідомість потребує моєї допомоги.
— Можливо, зараз я не знаю, ким я є насправді. Але я більше ніж упевнений, що хоч би ким я був, я не з тих, хто хоча б колись...
— Ви вже вибачте, але цю заяву заледве чи можна назвати логічною. Ви не знаєте, хто ви є насправді. Отож існує ймовірність, що досі ви були сексуально неперебірливим суб'єктом. З погляду статистики я можу твердити: шанси для цього більш як рівні. Особливо для вашого соціального середовища й фаху. Що ж до останнього, то теж мушу вас застерегти: в нього дуже тривала й добре зафіксована історія загальної нездатності мужньо ставитися до реального життя.
— Т& бісова баба вам сьогодні щось таки набалакала!
— Набагато менше, ніж можна судити з вашого ворожого ставлення до неї.
— Я просто не міг згадати, хто вона така. Оце й усе ставлення.
— Однак мені здавалося, вам було приємніше дивитись на мене. Хоча про мене ви теж нічого не знали.
— По-моєму, ви поставилися до мене з більшим розумінням. Принаймні — тоді.
— І була більш привабливою? Він завагався:
— Можливо... — Й додав: — Фізично привабливішою.
— По-простому кажучи, я вам запала в око?
— Я дуже хвора людина. Про секс і думати не думав. І, ради Бога, скажіть вашій медсестрі, нехай дасть моїй потилиці спокій.
— Може, ви хочете, щоб її язичок помандрував деінде? Він помовчав, не знаходячи слів.
— Це відразливо.
— Чому, містере Ґрін?
— Ви й самі чудово знаєте чому.
— Ні. Я не знаю.
— Послухайте, люба моя, можливо, я позабував геть усі факти, але ж не забув, що таке добропристойність. Якби міг, я б уже, мабуть, вас обох задушив.
Вона пригасла його мляву руку трохи міцніше до грудей:
— Для мене це найбільша загадка, містере Ґрін. Чому ваша така бурхлива відраза до наших методів знаходить вияв тільки в словах?
— Я не розумію, про що ви кажете.
— Ви не зробили жодної спроби відштовхнути нас, підвестися з ліжка, вийти з палати. Жодної з дій, на які спроможні. І які були б нормальним фізичним еквівалентом вашого психічного стану.
— Не моя в тому провина: я під впливом ліків.
— А-а! Але чого немає, того немає, містере Ґрін. Коли ви прокинулися, то могли ще мати таке відчуття. Однак ви прокинулися тому, що я ввела вам препарат, який нейтралізує снодійне: стимулюючий засіб. І він уже давно свою справу зробив. Отож, боюся, таке пояснення не приймається.
Він відчув себе шахістом, який потрапив у безвихідну пастку. Лікарка знову пригасла його руку:
— Я не критикую вас, містере Ґрін. Я тільки запитую.
— Бо... бо я не можу нічого пригадати. Я припускаю, що, запихаючи мене сюди, хтось добре знав, що робить.
— Тобто, ви допускаєте можливість, що наші методи мають якийсь сенс?
— Я просто терпіти не можу вашої поведінки.
Якусь хвилю лікарка мовчала, затим спокійно відпустила його руку від грудей й повернулась обличчям до нього. її очі були так близько, що йому було важко сконцентрувати погляд, а втім щось у її очах, в її обличчі говорило: я нарешті зрозуміла, що його більше не можна залякувати. І ось уперше очі відвела лікарка. Вона говорила майже пошепки, наче бажала, щоб сестра Корі, яка була тут же, в нього за спиною, нічого не розчула:
— Містере Ґрін, нам тут доводиться нелегко. Ми зовсім не позбавлені звичайних людських почуттів. Бувають пацієнти, котрі... якщо чесно, то з ними набагато легше налагоджувати стосунки, ніж з іншими. Можливо, мені не слід цього говорити, але, коли оглядала вас уперше, я не стала потай шкодувати,— а, зізнатися, часом зі мною таке буває напочатку,— що не здійснила своє перше бажання і не обрала своїм фахом педіатрію. Власне кажучи, я з нетерпінням чекала можливості приступити до лікування. Зокрема ще й тому, що на основі специфічних ознак передчувала: ви й самі залюбки працюватимете зі мною. Тобто, настільки, наскільки здатен пацієнт. Щиро прошу пробачення, якщо я надто покладалася на свої сили. З іншого ж боку, я сподіваюся, ви мені повірите, що в цій палаті не зможуть працювати такі люди, які не ставлять здоров'я пацієнта вище від особистих почуттів. Ті, хто так і не навчився приносити в жертву уявлення зовнішнього світу про скромність та інтимність на вівтар потреб людини. — Вона звела очі й пильно подивилася на нього: — Бодай з цим, я сподіваюся, ви можете погодитись?