Мантиса

Сторінка 40 з 48

Джон Фаулз

— Але саме ти з'явилася в мене й справді сиділа на моєму столі.

— Любий, я хотіла переконатися, яке це почуття, коли ти реальна. Природно, мені треба було когось обрати, для кого я була б реальною. Так само природно я обрала тебе. Ось і все. Правда.

Якусь хвилю вони мовчать. Потім він трішки обертається:

— Може, ляжемо в ліжко?

— Звичайно, любий.

Вона підводиться і простягає йому руки. Вони ніжно обнімаються, губи зустрічаються з губами, потім ідуть рука в руці і вкладаються на ліжку у такій самій позі: вона кладе голову йому на плече, його рука в неї на плечі, її права зігнута нога лежить на його ногах. Він озивається.

— Я забув, яка це була з варіацій, що не піддаються описові.

— Двадцять дев'ята.

— А я думав, тридцята.

— Ні, любий. Це друга після двадцять сьомої, а двадцять сьома була, коли ти примушував мене...— вона горнеться ближче.— Ти ж пам'ятаєш, негіднику?

— Тобто та, коли ти змусила мене, щоб я змусив тебе...

— Ш-ш-ш...

Вона цілує його в плече. Годинник задоволено тікає, даючи знак, що зараз озветься зозуля. Чоловік на ліжку говорить у стелю.

— Ніколи б не повірив. Кожного наступного разу ми робимо це у ще більш неможливий спосіб.

— Я ж тобі казала. Ви, у кого віра мала.

— Знаю, що казала, люба,— він пересуває руку вздовж її стрункої спини.— Ти і сестра Корі.

Вона знову легенько щипає його:

— Як сестра Корі.

— Ти дуже гарно вдаєш її. Я все забуваю, що ви — одна і та ж особа.— Майлз цілує її волосся.— Відтоді як вона, тобто ти — фантастика. Нічого дивного, що старий Вільям... коли ти так уходиш у шал. Тим більше нічого дивного, що він полисів, якщо усе це відбувалося у нього в голові.

— Так воно й було, любий.

Він бере її праву руку, вони сплітають пальці й лежать, удаючись у спогади.

— Сьогодні щось здалося неправильним. Тобто, тільки два рази. Ми ж не рахуємо ЫеггарШз1.— Вона не відповідає.— В середньому залишається три, правда?

— Якщо точно, то три й три десятих.

— Два — трохи замало.

— Можемо наздогнати.

— А все через літературу. Кожного разу, коли починаємо надто довго про неї розмовляти, забуваємо про основне.

— Я не заперечую, любий, але беручи до уваги, хто я така, я не можу повністю від цього відмовитися.

— Янголе мій, я знаю, що не можеш. Однак тільки...

— Тільки що, любий? Він погладжує її плечі:

— Я саме думав про одну з твоїх нових сьогоднішніх варіацій.— Легенько поляскує її по спині.— Звичайно, ти як завжди виконала її зі знанням справи. Але я не можу не замислитися над тим, чи була вона доречною.

— Про яку варіацію говориш?

— Коли ти вдавала з себе психоаналітика. Усі оті дурниці, нібито я схильний до підглядання і ексгібіціонізму. Щиро кажучи, мені це здалося перебільшенням. За даних обставин. І як удар нижче пояса. Особливо та частина про психологічну залежність від образу матері.

Вона спирається на лікоть.

— Але ж, Майлзе, любий, хто останнього разу казав, що хотів би з'їсти мої груди?

— Очевидно, ми не можемо приймати за належне непереконливі висновки тільки тому, що, як сестра Корі, ти маєш неймовірно чудові груди.

— Тільки як сестра Корі?

— Звичайно, ні.— Майлз швиденько торкається її грудей.— Ви обидві.

— Майлзе, я чула виразно. Ти сказав "сестра Корі".

— Я обмовився. Ерато потуплює погляд:

— Щиро кажучи, я не бачу ніякої різниці.

— Моя дорога, різниці справді немає. Вона підводить очі:

— Що означає слово "справді"?

— Це тільки мізерний нюанс. До того ж ти не можеш ревнувати саму себе. Попросту, втілюючись у неї, якоюсь мірою стаєш більш гордою і сміливою. Навіть більш свавільною і провокаційною, ніж ти є.— Майлз простягає руку і торкається об'єктів, про які вони розмовляють.— Твої ніжніші. І делікатніші.— Знову вона розглядає їх делікатну ніжність, але цього разу з відтінком сумніву.— Дозволь мені їх поцілувати.

Ерато лягає в попередню позу:

— Годі про це.

— Одначе ти марнославна.

— Шкодую, що дала себе намовити перетворитися на темношкіру дівчину.

— Люба, ми ж домовились. Я не потребую тебе ще в одному іншому втіленні, аби тільки пригадати собі, якою невимовно небесною ти є в своєму власному образі. Зрештою, хоч тобі, може, й приємно звинувачувати мене в розпусті та в багато чому іншому, але в нас є дійсно важливіші справи. Сьогодні були досить довгі уривки без жодного навіть натяку на секс. Часом мені здається, ми втрачаємо відчуття пріоритетів. Ми повинні віднайти дух того особливо чудового разу — який це був раз? — коли ми за ввесь час ані словом не перемовилися.

— Номер вісім.

— Він був так доладно влаштований, такий інтенсивний, серйозний, безперервний — ти ж пам'ятаєш. Не завжди щастить піднестися на такі верхи, однак...

— Мені здається, після того разу я була стільки ж сестрою Корі, скільки й собою.

— Справді, люба? Я зовсім забув.— Майлз гладить її по спині.— Дивно. Я міг би присягнути, що ти ввесь час була сама собою.

Настає тиша. Ерато так само лежить, спираючись на нього. Сталася тільки одна зміна; зараз вона лежить з розплющеними очима. На якусь мить можна було б припустити, ніби переживає образу. Однак вона обертається до нього й цілує в плече.

— Ти маєш рацію, любий. Як завжди.

— Не кажи так, люба. Лише деколи.

— От тільки тобі набагато легше вдається бути незносним.

— Абсурд.

— Ні, правда. У мене немає твого інтуїтивного дару псувати настрій. Це непросто, коли все життя пішло на те, щоб робити щось зовсім протилежне.

— Але сьогодні ти була чарівна. Говорила мені таке, чого, здається, я ніколи не забуду.

Зітхаючи, Ерато знову цілує його в плече:

— Я старалась.

— Тобі пощастило.

Вона обіймає його трішки міцніше:

— Принаймні це підтверджує, наскільки я мала рацію, коли прийшла до тебе вперше.

— Дякую за приємні слова, люба. На хвилю Ерато замовкає, тоді каже:

— Незважаючи на те, що ніколи не говорила тобі чому.

— Але ж ти говорила, люба. Багато разів, під час відпочинку. Про те, як завжди захоплювалася моїм чулим ставленням до жінок, як зрозуміла, що в мене є певні літературні проблеми... і таке інше.— Ерато мовчки цілує його в плече. Він дивиться у стелю: — Хочеш сказати, були якісь інші проблеми?

— Нема про що говорити, любий.

— Скажи мені.