— Я щойно спіймав тебе. —Як?
— Просив тебе щось зробити, а ти ослухалася.
— Я не вмію читати думок. Я просто твоя надувна лялька.
— Дуже гарно. Я хочу, щоб надувна лялька сказала, що вона кохає мене. Пристрасно. Негайно.
— Я кохаю тебе. Пристрасно.
— Не так. З почуттям.
— Не знаю, чи зможу.
— Ну, ну, ну!
Вона зневажливо дивиться на нього:
— Не моя в тому провина, що водночас я лишаюся запрограмованою рабинею тієї дурацької тональності, яку ти вимислив. Того нездарного набору вигаданих начебто жіночих емоцій, які ти вклав у мене. Не кажучи про тебе самого як персонажа. Як я помітила, ані словом не згадувалося про його особливо сумнівний статус. Мені цікаво, хто смикає за його мотузки?
— Я. Бо я — це я. Не сміши мене. Вона саркастично посміхається:
— Боже, який же ти наївний.
— Це ти наївна. Не міг же я примусити себе як персонажа переконувати, що я це не зовсім я.
— То чому ж завжди про нього говориться "він"? Що ти намагаєшся приховати?
Він якусь хвилю мовчить.
— Послухай, я не збираюсь обговорювати це геть недоречне зауваження. Ти просто намагаєшся ухилитись від пояснення, чому не робитимеш того, про що я попрошу.
— Можливо, я б могла вдавати. Почала б совати стегнами, стогнати. Так було б добре?
— Ні.
— То нехай твій персонаж спробує. Зроби так, щоб він говорив мені, начебто пристрасно любить мене.— Лежачи на подушці, вона знову повертає до нього профіль:— Я чекаю.
— Я розумію, в чому твоя біда. Ти — класичний випадок людини, яка псує задоволення іншим. Ти почуваєшся винною, тільки-но починаєш отримувати насолоду. І збиваєшся на оту нісенітницю про реальність і нереальність.
— Бувши тобою, я б не стала такого говорити.
— Тобто?
— О Боже, тільки-но згадаю, який зараз день і вік... Мені стає бридко. Світ повниться особливо доречними прикладами стосунків між чоловіками й жінками, а їх вивчення у художній літературі виконує життєву соціологічну функцію,— а що ти можеш сказати усім? О музи... я хотіла сказати, о Боже. Я така збентежена. Та невже ж знайдеться сучасна жінка, справді жива жінка, яка так приречено та стримано говоритиме про пастухів та флейти і ...
— Жінки, котрі говорять про літературне дослідження, що виконує життєву соціологічну функцію, аж ніяк не кращі.
— О, я розумію. Це так аморально з нашого боку. Показувати, що ми теж уміємо мислити. Який наступний закид?
— Ти злісно і по-садистськи порушуєш усі правила, її розпашіле від гніву обличчя повертається до нього:
— Твої правила!
— Гаразд. Мої правила. Вона знову відвертає обличчя:
— Вони мені вже в'їлися. Мене аж нудить від того, що я повинна вдавати, ніби існую саме так, як насправді не було б, якби я дійсно існувала.
— Хоч би там як, але, хай йому чорт, для мене ти існуєш. Така, як ти є.
— Гайль Гітлер.
— Нехай. Тоді ось тобі аргумент: Гітлер наказує тобі існувати. Такою, як ти є.
— Не може він. Бо існування потребує певних елементарних свобод.
— Якби тут був ще хтось, він би подумав, що ти вже й так доволі реальна. А на вигляд — то ще й яка реальна.
— А щоб ти знав, то я гадаю: ти абсолютно позбавлений смаку, найнепри-ємніший і найнечесніший з усіх, з ким мені будь-коли доводилось опинятися в ліжку.
— Це прекрасний приклад ослячої жіночої логіки! Спочатку ти начебто не існуєш. А затим, виявляється, тебе безконечно трахкають чоловіки. Ну ж бо, зважся нарешті і скажи, ради Бога, що з цього — правда?
— Я цілком здатна придумати таке порівняння, яке б я й придумала, якщо б існувала, а я таки існую. Якщо б я була здатною.
— Ти не можеш одночасно не існувати й існувати. Ці вислови взаємно суперечливі.
— Розумію. Отож тепер мені відмовляють навіть у можливості мати уяву.
— О Боже. Я здаюся.
— Мені навіть не можна подумати про те, ким би я могла стати, якби мені не трапилося нещастя бути створеною тобою. Не можна навіть подумати про всіх симпатичних, розумних, витончених митців, які могли б першими придумати мене. Натомість я змушена вибирати оце гниле яблуко, оцього вродженого невдаху, незграбу, який і за мільйон років не буде здатний достойно оцінити мою делікатність і витонченість.
— Невдячна... без мене ти була б ніким!
— О Боже, краще вже ніким. Бо з тобою я гірше, ніж ніхто.— Вона з презирством дивиться на нього.— А гола і проста істина полягає в тому, що ти не пробуєш зрозуміти мій потенціал.— Вона відвертає голову.— Гадаю, то справді не твоя провина. Беручи до уваги твою технічну невправність, то навіть сумніваюся, що тобі це взагалі по силі.
— Про що ти? Яка невправність?
— Очевидно, ти не помітив,— однак цього аж ніяк не могла б не помітити якась третя особа, що ми з тобою досі залишаємося в безглуздо недоладній сексуальній позі.
— Це легко виправити.
Він рвучко відсувається від неї і підводиться з ліжка. Повертається до стільця, сідає на нього і згортає руки на грудях, закладає ногу на ногу. Він вдавано уважно розглядає протилежну стіну. Вона потай кидає на нього погляд, піднімається на лікоть і повертається до нього спиною. Обоє мовчать. Нарешті вона тихо і повільно говорить:
— Якщо це не надто велике прохання, мені цікаво, чи ти не проти хоча б раз придумати щось корисне. Скажімо, якусь одежину для мене. Тоді я вдягнуся й піду собі. Це може бути все що завгодно. Навіть простий халатик.
— Спершу я повинен дещо сказати тобі.
— Уже все сказано. Ad nauseam1.
— О, ні, не все.— Оголена молода жінка мовчки зітхає, кладе ліву руку стиснуту в кулак на стегно ліктем догори, демонструючи цим жестом вимушену впо-кореність.
Він дивиться їй у спину й уже тихіше говорить:
— Визнаю, що зробив одну поважну помилку. Не щодо тебе, а щодо неї. Гаразд, можливо, вона не існує в історичному чи науковому сенсі. Та коли в тебе такий витончений розум, то, я впевнений, ти погодишся, що вона отримала свого роду апострофічне й персоніфіковане реальне життя.
— Годі вже про це. Ну, чому ти не припиниш розмовляти, як словник? Він глибоко вдихає повітря:
— Але оскільки вона не існує, а ми з тобою погоджуємося, що ти — не вона, то я можу говорити відверто. Моєю помилкою стало втілення — якщо вона існує — такої абсолютно аморальної і впертої старої повії у таку принаймні зовні цілком привабливу дівчину, як ти. Тобто, ким би вона вже стала до цього часу — якби існувала? Вона ніч у ніч полювала за кожним Томом, Діком і Гаррі, які водять ручкою, впродовж чотирьох тисяч років із завжди широко розставленими ногами. Мені слід було зробити її п'яненькою старою відьмою-сифілітич-кою. Принаймні це було б ближче до істини. Ти погоджуєшся?