До нього ми й завернули. Просуваючи себе і воза крізь потихеньку, потай від самих себе жовтіючі очеретини, Манюня пішла обережніше. Під колесами захрумкотів сірий пересушений солонець і запахло гіркою сіллю. Султанчик апчхикнув, а Орлик покліпав на прямовисні над ним очеретяні нетрощі і притулився мордочкою до голоблі. Він задихав поруч з Манюнею, мовби ніколи від неї й не відбігав…
"Тррр!" — сказав я Манюні, коли вона ступила на моріжок передніми копитами: пізніше, коли її випряжу, вона на ньому, нестоптаному, зможе попастися… Метелики помітили нас й перелетіли на малинову голову будяка. Коли ж, як до себе подібних, рябеньких, до них підмахав хвостиком Султанчик, вони знялися й потріпотіли на зарічок, де мало не сіли на зеленкуваті голови вужів — роздивляючись нас, вужі повистромлювалися з води і поніміло з води стирчали.
Я випряг Манюню, та попастися вона не схотіла, забрала поглядом застелену ряскою незайману Кодиму і схилилась над зарічком. Вужики повпірнали, а Манюня, легенько пирхнувши, тугими, як очеретяні качалочки, коричневими губами доторкнулася до вологи…
Орлика потягнуло до будяка. Орлик заходився навколо нього кружляти, не так коло нього, як біля його малинової квітки. Вона, пахуча, видно, задурила голову Орликові добряче, бо йому закортіло її не лише понюхати, а ще й лизнути. Що він й зробив. Обминаючи мордочкою голчасте листя, він наблизив до малинового меду свої пасльонові очі, приготувався до нюхання і лизання, як раптом будяк шпигонув йому колькою в носа. Орлик відскочив від нього, ніби від батога, й не тямлячи що відбулося, дременув до Манюні. Заховавшись їй під живіт, під її невеличке, як темна чашечка, вим’я, передихнув, затим уперся ніжками в моріжок, прицмокнув і заходився вечеряти вечірнім маминим молоком.
Заходився порядкувати і я, бо поки і їхав, й дививсь, і втішався своєю мандрівочкою, мій реманент на возі потихеньку розворушився й почав подзеленькувати та бряжчати: чотири каністри з водою — одна для мене і три для Манюні, а поруч з ними залізний ящик — сокира, молоток, лопата, щипці, зубило, цвяхи, запасні для Манюні підкови, — довелось відтягнути на різні боки, аби каністри і ящик поміж собою не дотикалися. Ще один ящик з посудом — миски, ножі, кухлі, казан, сковорода, мідна ступка для кави — довелося відсунути від дубової діжечки, що служила мені для харчів, а поміж ними, аби не грюкали, покласти мішок Манюниного вівса…
Тепер: куди діти килим й брезент? Цей обгорілий килим і кучугура пропаленого брезенту, що їх ще тоді, разом з Манюнею й возом, цигани примусили мене в них купити, — загромадили віз на третину. Нащо з ними вожуся? Для чого вони й Манюні, що їх, бідна, тягне? Був би я циганом, кочував вкупі з жінкою й дітьми в спеки й морози і рік, і два й усе весняне, літнє, осіннє й зимове життя на килимі під брезентом — хто б тоді що говорив? Та коли в тебе лише тридцятиденна відпустка і ти, нікому незнаний і невідомий, з тихою насолодою злизуєш з губ дощове моросіння й крізь те моросіння золотаво-імлавий вересень, затамувавши подих, стоїть у небі і на безлюдді, — що тобі треба ще? Нічого. Маєш на возі два кожухи. На ніч одного стелиш, другим вкриваєшся, мостиш під голову покритий рядном оберемок соломи, лежиш під місяцем чи без нього, вмикаєш приймач або не вмикаєш його зовсім, світиш ліхтариком, читаєш чи дещо пишеш, — біля тебе твій кінь з лошатком, собака, нехай і поки що цуцик, козацький притихлий степ з колишнім іменем Дике Поле, а по-теперішньому — спільні колгоспні ниви…
Поки я, накинувши збоку на дуги, провітрював килима і брезента, від яких до сих пір пахло циганським димом, Орлик влігся на моріжку під Манюниними очима. Задрімала й Манюня. Вона завжди дрімала стоячи. Лежачою я ніколи її не бачив — як і кожен при силі кінь, до старості літ вона спатиме на ногах…
Султанчик надибав на моріжку черепаху. Подумавши, що перед ним лежить в траві камінець, Султанчик взявся гострити об нього зубки. Камінчику це не сподобалося. Визирнувши з-під лопушка, що об нього обточує зубки непоказний з себе цуцик, він зненацька ожив і подибав до зарічка. Султанчик спантеличено дзявкнув. Хвостик його завмер. А горбкуватий камінчик чимчикував до води! Султанчик стрибнув за ним й перегородив йому шлях. Камінчик завмер удруге… Саме тоді з безгомінного поля цуцикові почулося щось таке, що вушка його настовпужилися. Повела головою й Манюня. Помітив і я: польовою дорогою, що сіріла з соняшничиння до Кодими, їхали велосипедисти. Вони з’явилися з-під жовтобоких при небозводі хмарин й, налягаючи на педалі, замиготіли вдалечині тоненькі, як комарі. Всього їх було з десяток і кожен, витягнувши над кермом шию, чесав у нашому з Манюнею напрямку. За велосипедистами, наздоганяючи їх, забурчали з люльками мотоцикли й пухкаючи із вихлопних труб голубими, чорніючими на очах, клаптями диму, посмикали до Кодими вкупі. Та ось їх, — і тих, і тих, — від того ж таки жовтобокого небозводу, наздогнали кілька легкових автомобілів. І через те, що інших доріг тут не виднілося, а звертати в соняшникове паліччя автомобілям не личило, то, натискуючи на сигнали, вони почали розганяти на бур’янисті узбіччя і велосипеди, і мотоцикли. Мотоцикли з велосипедами підняли крик і разом з клаптями чорного диму над полем піднялися й чорні слова. Автомобілі вирвалися наперед, та ненадовго, їх, як і решту колимських паломників, обігнали два бронетранспортери. Ламаючи та кришачи соняшничиння, бронетранспортери ломилися до Кодими навпрошки, і коли когось іншого ця яриста, в рівчаках та баюрах земля ще труситиме навіть вві сні, то для їхніх всесильних коліс вона була за курортну прогулянку. Бронетранспортери нарізали щодуху й завиграшки, а їхні зенітні кулемети на броньованих обладунках стриміли в зеніт чітко і однозначно.
Та втриматися попереду хоробрі бронетранспортери все-таки не змогли. Перегнавши велосипеди, мотоцикли й автомобілі, їх наздогнав й перегнав вертоліт. Він несподівано випав з неба, з нізвідки й з нічого, і похнюпивши голомозу голову, проскрекотів не лише над паломниками, але й над своїми родичами по службі — відважними бронетранспортерами. Переганяючи їх, вертоліт понад ними немов засміявся, і вже за хвилину сідав біля нас на буркуновій стежці. Поки він втихомирювався, з нього ніхто не виходив. Коли ж пропелер пример, його круглі, в зелених й жовтих розводах двері хитнулися й з них, схвильовані і веселі, нетерпляче повискуючи, вискочили собаки. Перекидаючись через голови, чорнолискучі гавкунчики почали відмічатись на всьому, що навкруги лежало й росло. Найперше, що зробили вони, так це обдзюрили вертольоту його колеса. Затим примочили стежку. Не обійшли увагою й очерет. Ті очеретини, які песики прикропили, заблищали навпроти вечірнього сонця, наче новенькі. Потім песиголовці метнулись до Кодими, аби відмітитись і на ній, коли наштовхнулися на нашого воза. А тут ще й Султанчик вищирив білі зубки. Правда, Султанчик, шкірячи проти свого собраття свої войовничі зубки, про всяк випадок, став відступати до воза — вискочив на голоблю, з голоблі на передок, де біля мого чобота причаївся…