Сьогодні мимоволі пригадалась їй ся пригода при сортуванні листів, а то головно під впливом закидів пані Грозицької против її помершої приятельки. Целя чула, що ті закиди почасти трафляють і її саму, і працювала з подвоєним завзяттям, наморщивши чоло так само, як і пані Грозицька. Кілька разів переривали їй роботу сторони, що зголошувалися за листами. Обслугувала їх мовчки, поспішно і терпеливо і зараз же сідала знов коло свого бюрка.
Нараз під руки її попався лист, адресований на її ім’я. Перервав він її монотонне заняття, здивував її моментально і видався їй чимось похожим на той камінець, який злослива рука вложить між зуби або в кляпу машини, щоб на хвилю загальмувати її рух або попсувати його правильність. Але коли другий раз уважніше глянула на нього, переконалася, що адреса писана була рукою Стоколоси. Осталася спокійною, майже зовсім байдужою. Відложила лист набік, а сама кінчила сортування і розміщування листів по відповідних перескриньках великої експедиційної шафи.
Нараз пані Грозицька, користаючи з хвилевого браку публіки в бюрі, знов перервала мовчанку, не перестаючи одначе, працювати, похилена над великою надавчою книгою.
— І уявіть собі, пані, панна Ольга отруїлася!
— Що? Отруїлася? — скрикнула Целя перелякана.— Що пані мовчить? То не може бути!
— А прецінь правда. Оповідав мені офіціал Вимазаль, що живе тут же поруч із ними. Сьогодні досвіта, десь так коло четвертої години, почула мати в Ольжиній комірці якісь зойки і стогнання. Схопилася з постелі, засвітила, прибігає до дочки, а дочка в’ється на ліжку з болю. Питається її: "Що тобі, Олечко?" — "Нічого, мамо!" — "А чого ж кричиш? Може, болить що у тебе?" — "Ні, мамо". А тут аж зуби закусує, щоб не кричати, аж посиніла! А тут щось нею аж кидає судорожно, пальці мнуть і крутять подушку, піна з рота виступає... "Бійся бога, Олечко,— кричить мати,— що тобі таке? Може, по лікаря післати?"—"Ні, мамо, не треба, йдіть спати, се мине!" Але мати вже її не слухала. Зараз розбудила пана Вимазаля, що живе тут же коло них, і послала його по доктора. Та поки сей знайшов лікаря, поки привів його на місце, минула! добра година. Рятунок був уже запізній, а поки минула ще одна година, Ольга сконала.
Целя слухала тих слів потрясена, приголомшена.
— Але ж бійтеся бога, пані моя,— скрикнула вона,— чи направду отруїлася?
— Нема найменшого сумніву. Лікар пізнав се за першим оглядом. А тілько не міг дійти, що се за отрута; різні антидоти, які їй задавав, не помагали. Здається, впрочім, що зажила отруту ще десь коло півночі і кілька годин мучилася мовчки, щоб не збудити матері. Аж коли наслідки появилися цілковито і рятунок був майже неможливий...
— Мій боже! Мій боже! — скрикнула Целя ламаючи руки.— Але ж то страшенно! Бідна Оля! Але ж що могло попхнути її до такого розлучного кроку?
— Легкомисність, прошу пані,— суворо І рішучо відповіла пані Грозицька.
Целя видивилася на неї лигаючим поглядом.
— Зараз по її смерті,— говорила дальше пані Грозицька, притишуючи трохи голос,— лікар сконстатував, що смерть узяла не одну жертву, але дві.
— О божеі — скрикнула Целя.
— Так, так! А пан Вимазаль, яко їх сусід, віддавна знав, про зносини Ольги з якимось академіком, що, мабуть, мав з нею женитися, але перед півроком подався на судову службу до Боснії. Здається, що тут і треба шукати ключа до цілої сеї історії.
Целя сиділа мов нежива. Пробудило її з остовпіння аж питання якоїсь панночки, ніби швачки, ніби панни склепової:
— Прошу пані, чи нема для мене листа під адресою "Кароліна Пташок"?
Целя машинально винайшла лист, адресований мужеською невправною рукою, подала його врадуваній панночці і знов сіла, силкуючись упорядкувати свої думки. Але пані Грозицька не вистріляла ще всього засобу своїх набоїв.
— І представте собі, пані, зараз на донесення лікаря прибула комісія судово-лікарська. Трупа взяли до трупарні, де сьогодні мусять його секціонувати, а суд зарядив слідство, відки і яку мала вона отруту. І що ж показалося? Бідачка властиво не хотіла відбирати собі життя. Хотіла тілько, знаєте, пані,— тут пані Грозицька підійшла до Целі і шепнула їй до вуха кілька слів, від яких лице Целі облилося в першій хвилі ярким рум’янцем, а за хвилю поблідло, як полотно,— бо боялася стратити службу на пошті і зашкодити іншим женщинам, що остають у публічній службі. Ну, що ви на се скажете! Так дословнісінько вона й написала в карточці, коли мати десь на хвилю відвернулася, на кілька мінут перед приходом доктора. Що ж робить! Вишукала собі десь якусь бабу з гір, яка обіцялась їй за кілька ринських зварити якогось зілля, що мало зарадити всьому лихові. Отже, не знати, чи то баба кепського зілля наварила, чи, може, бідна Ольга зажила його більше, ніж було потрібно, досить, що замість затерти сліди своєї легкомисності, сама через неї наложила головою.
— Страшно! Страшно подумати! — шептала Целя, а її жива уява підхоплювала кожне слово Грозицької і перетворювала його на живі картини, страшенно виразні і пластичні. Вона бачила Ольгу, яка, крім своїх прегарних очей, зовсім не визначалася вродою, на таємних сходинах з улюбленим; уявляла собі, як, спонукана своїм гарячим темпераментом і його пестощами та намовами, вона на хвилю тратить з очей границю, через яку обов’язковий суспільний порядок не позволяє переходити безкарну... Але найживіше, аж до почуття фізичного болю, вона уявляла собі її муки, коли розбилася надія на скору направу зробленої похибки, коли улюблений зрадив її, а рівночасно звільна, але з неохибною певністю заповідалися наслідки хвилевого забуття. Тепер тільки почала Целя розуміти цілий душевний стан своєї приятельки в остатніх часах, її вічну задуму і смуток тої невгомонної вперед щебетушки, часті і наглі зміни в її гуморі, незрозумілу дражливість, безпричинові скоки від сміху до сліз, або напади дивної якоїсь мрійності, якої у неї давніше не бувало. Сльози силоміць тислися до очей Целі і душили її в горлі, коли нагадала, як часто Ольга, особливо в остатні дні, засівши з нею десь у кутику, шепотом, швидко, з перериваним віддихом малювала перед нею щастя материнства, якого не зазнала і яке пристроювала в найчудовніші квіти своєї уяви. "Ах, боже! — говорила вона.— Мати таке маленьке-маленьке дитяточко, знати, що воно моє, могти його пестити і тулити до себе,— що за щастя! Неба не хочу, тілько один день такого щастя! Бачити, як воно, манюсіньке, тріпонеться, як простягає до тебе пухкенькі кругленькі рученята, як усміхається рожевими усточками, як приляже до твоєї груді всім своїм дрібненьким єством — і чути, що воно твоє, частина тебе самої — ох, Целінько! тілько день, тілько годину такого щастя, а потім я готова вмерти в найстрашніших муках!" І яка ж страшенна мука, яке пекло мусило клубитися в душі тої нещасної, коли, так чуючи і так думаючи, зважилася підняти руку на ту живу істоту у власному лоні!