— Тобі подобаються смарагди?
Генрієтта горнеться до Рафалеска і не спускає з англійки своїх нібито короткозорих очей.
— Які смарагди? — здивувався Рафалеско.
— Сліпий Ясю! Ха-ха! Хіба не бачиш?
"Ні, він не бачить. Ні англійки, ні смарагдів. Він навіть не дивиться туди, куди йому показують. Якийсь замріяний янгол з того світу. Ха-ха!"
Генрієтта засміялася... Не тому, що є причина до сміху, а щоб показати ще раз перлові зубки. Вона дивилася на Рафалеска новим поглядом, який нещодавно вивчила перед дзеркалом.
Цей погляд вона запозичила у короткозорої жінки з лорнетом у Лондоні перед від'їздом. Та жінка здалася їй чарівною в момент, коли, примруживши очі й насупивши брови, дуже короткозоро дивилася в лорнет. Генрієтта зразу перейняла цю позу, вона стала проти дзеркала, примружила очі, насупила брови — і з того часу почалося.
— Єнтко, що з тобою? — одного разу віч-на-віч спитав у неї брат Ізак.
— А що хіба, Іцику?
— Чого це ти раптом почала кривлятися, коли дивишся?
Генрієтта почервоніла, послала брата під три чорти, але більше вже не могла дивитися інакше, як та короткозора жінка з лорнетом.
То був час — і зовсім недавно,— коли Рафалеско ще не належав їй. На перешкоді була тоді Златка. Ота нікчемна дівчина з гострим носиком. Генрієтта сама нічого не помічала, але їй розкрили очі брати Ізак і Нісон... Надто палають очиці у Златки, коли вона помічає його, надто червоніють щічки, коли Рафалеско дивиться на неї, і надто часто залишаються вони вдвох на самоті... На це звернув її увагу брат Ізак. Одного разу він сказав Генрієтті: "Ходімо, дурепо, я тобі щось покажу..." Він повів Генрієтту за руку, підвів до дверей і наказав глянути в замкову щілину. Але те, що Генрієтта побачила, було цілковитою протилежністю до того, що мав на увазі її брат. Вона побачила, що Рафалеско ходив по кімнаті, опустивши голову й засунувши руки в кишені, а нікчемне дівчисько з гострим носиком — Златка — сиділо на стільці й плакало... "її брат,— казав згодом Рафалеско,— страшенно хворий. Лікар каже, що Гольцман у смертельній небезпеці..." — "Викручується,— зробив висновок Ізак Швальб, що стежив за ними, як справжній шпигун.— Якщо брат небезпечно хворий, то хіба сестра повинна сидіти в чужого парубка на колінах і лити сльози?.." — "Ти брешеш, як собака!" — кинула йому в обличчя Генрієтта і грюкнула дверима. Проте хробак ревнощів глибоко занурився в її серце і нишком точив, точив... Неспокій опанував її, ох, скільки вона переживала тоді!.. Але, хвалити бога, нарешті здихалася халепи. Тепер вона з ним сама. Тепер нікого немає на перешкоді. Нікого, ніякої небезпеки!..
Перше, що треба зробити, коли вони прибудуть до Нью-Йорка — так вирішила Генрієтта,-—це сфотографуватися вдвох з ним у різних позах. Поза перша: вони вдвох ідуть на прогулянку, міцно взявшись під руку. Він— в елегантному сірому пальті; вона — з боа на шиї, капелюшок набакир... Поза друга: вони сидять одне навпроти одного за кругленьким столиком. Він тримає її ручку в своїй руці і дивиться на її анфас у той час, коли вона примружила очі і зовсім зсунула брови, точнісінько, як та короткозора жінка з лорнетом. Поза третя: на світлому тлі дві голівки: його та її, вони міцно притулились одна до одної. Тут її очі мають бути широко розплющені і дивитися вгору, як у святої мадонни... Поза четверта... Але як дожити, як діждатися щасливої хвилини, коли вони вже приїдуть в Америку!
— Ще далеко до Америки?
Рафалеско не чує, зовсім не чує, що Генрієтта Швальб говорить до нього, і вона повертається знову до своїх думок про фотографування одразу ж після їх прибуття до Нью-Йорка. Хоч, правда, її брат Нісон каже, що найперша справа в Нью-Йорку — це обвінчатися. Якби не соромно було, каже Нісон, він би ще тут, на пароплаві, повів їх до вінця, "щоб я так мав чуже добро!.." Проте Генрієтта іншої думки. Генрієтті хочеться трохи побути нареченою. Хоч би кілька тижнів. Чого їй поспішати? Вона так довго ждала. Чому ж не дозволити собі таку приємність?..
— Ще далеко до Америки? — знову спитала вона в нього, але він не слухав її. Він, видно, думками залетів десь дуже далеко?
Так, дуже далеко. Ось скоро, ще сьогодні, він буде там, куди прагнув так довго, мало не протягом усього життя. Ось скоро, ще сьогодні, він побачить ту, якої не забував ніколи, ні на хвилину. Яка буде їхня перша зустріч у цій країні, після стількох років розлуки? Чи впізнає вона його? Він її, напевне, впізнає. У нього її портрет, який нещодавно надіслала йому мадам Черняк. Портрет лежить у нього в бічній кишені... Він притискує рукою бічну кишеню, а Генрієтта переконана, що він має на увазі її. А то кого ж, якщо не її?.. Вона горнеться до нього ще дужче і заглядає йому в очі, лащиться до нього, як кошенятко.
— Скоро ми будемо в Америці, як ти гадаєш? — питає вона його втретє, дає йому щиглика пальцем по носі і сміється: ха-ха-ха!
Рафалеско витріщився на неї. Він не знає, чого вона сміється. Йому перебили саме найкращі думки... В цю хвилину він зовсім забув про дівчину, яка повисла на його руці. Та вона йому нагадала про себе. Він оглядає її з голови до ніг, думаючи при цьому: навіщо цей флірт?.. Чого він так пізно закохався в оцю?.. Від одного лиха відкарас-кався, у друге вскочив...
Зовсім мимоволі йому приходить на пам'ять знову Златка з її завжди меланхолійним виглядом, з її розпухлими від плачу очима, мимоволі пригадує він також останні Гольцманові слова, сказані придушеним хрипким голосом на прощання: "Сирітка... Бідолашна сирітка!.." Хотілося б забути, але він не може. Хотілося б, щоб усе його минуле, всі оці кілька років, що він блукає по світах, лишилися на тому боці океану, в старому світі і щоб він прибув у новий світ новонародженим, ясним, чистим, непорочним — таким, як він був колись, давно-давно, в перші, ясні дитячі роки... Але, як на те, ніщо не забувається, і в голову лізуть най-смутніші, найпохмуріші думки.
Щоб спекатися цих думок і картин, він дивиться на океан. Тепер уже не відірватися від нього поглядом. Усі пасажири знову на палубі, милуються океаном, не можуть ніяк натішитися його красою й блиском. Немає межі його величі, коли він гнівається, ні з чим не зрівняти його красу, коли океан заспокоюється.