Розділ 8
ЗАГРАЙТЕ НАРЕЧЕНОМУ ЖУРНОЇ
"Невеличкий концерт", яким музична родина почастувала гостей, був справжнім великим концертом, одним з тих концертів, що врізається в пам'ять на все життя. Поза тим, що тут були подані всі музичні інструменти: скрипка, флейта, віолончель, піаніно, контрабас, цимбали, арфа й барабан, ще й сама гра була майстерна й бездоганна, як у найкращому ансамблі. Цей сімейний оркестр, що складався з напівголих і зовсім босих дітей, до сліз зворушив нашого юного героя. Рафалеско спостерігав цю хоч бідну, але благословенну богом капелу, і йому в голову впадали різні думки. Під час довгого блукання по світах він доволі надивився на таланти, що нидіють на смітниках. Ніхто не цікавився ними, ніхто на них не звертав уваги. "Немає, немає в нас меценатів",— думав Рафалеско, згадуючи львівського мецената, доктора Левіуса-Левіафана, який мав чи не півмільйона. Цей доктор спочатку удавав з себе прихильника мистецтва, мецената, а коли дійшло до діла й Гольцман тільки натякнув йому про допомогу,— у доктора негайно змінився вираз обличчя; пообіцяв, що прийде до них у театр,— і бувайте здорові, більше на очі не навертався... "Тільки-но,— міркував далі Рафалеско,— стану самостійним і почну добре заробляти, я неодмінно витягну цю сімейку з багна й допоможу їй зіп'ястись на ноги..."
Золоті сни, як завжди, далеко заносять Рафалеска, а босий оркестр і далі показує чудеса майстерності. Тим часом, поки капела грала, а Рафалеско дивувався й фантазував, Нісон Швальб сидів у куточку з матір'ю цих обдарованих дітей, жінкою з рудою перукою * на голові, яка через те ніколи не посивіє, і розповідав їй небилиці, божачись, "як бачите, що я плаваю" і "щоб я так мав чуже добро".
Було вже геть за північ, коли Нісон Швальб разом зі своїм юним другом повертався додому. Лондонський Уайтчепел ще світився всіма ліхтарями, але, крім довгоногого, високого на зріст полісмена, вже нікого не було на вулицях. Наш юний герой, взагалі з природи мовчазний, спокійний, урівноважений на вдачу, давно вже не був такий схвильований, як того вечора. Він раптом став балакучим і, розмахуючи руками, одно доводив Нісонові Швальбу:
— Де це чувано! Такі обдаровані діти з такими талановитими руками пропадають у багні, лежать у темній ямі! Як це сталося, щоб у такому місті, як Лондон, не знайшовся хоч один меценат, який підтримав би цю музичну родину?
— Меценат, кажеш? Та ти говориш зовсім, як дитина! — вигукнув Нісон Швальб, і голос його гримів у нічному Уайтчепелі.— Ось я розповім тобі таку історію, що збожеволіти можна. Є в нас один, як ти кажеш, меценат. Він російський єврей. Був колись, нівроку, злидар, а тепер — мільйонер, дай боже нам обом стільки мати. Тепер він меценат, Стельмах на ймення.
— Стельмах?
Рафалеско зупинився. Він, здавалося йому, уже чув це прізвище, що мало якесь відношення до Розки. Помітивши, що Рафалеско зупинився, Нісон Швальб озвався до нього:
— Диви-но, я тільки почав розповідати, а він уже розхвилювався. Краще слухай далі. Познайомився я з цим Стельмахом нещодавно, таки в "Павільйон-театрі". Він часто відвідує театр. Великий прихильник єврейського театру і розуміється на музиці. Бо його синок, Гриша Стельмах, знаменитий скрипаль, вундеркінд. Він уже багато разів грав у королівському палаці. І, завдяки саме цьому вундеркіндові, Стельмах так забагатів.
Рафалеско вже пригадав, хто такий Стельмах і яке відношення має його синок до Розки. Розповідь про мецената, яку він чув від Нісона Швальба, набрала в його очах особливого інтересу. Він спитав у свого нового приятеля:
— Отже, де він проживає, цей... я хотів спитати, цей знаменитий скрипаль?
— Не поспішай! — промовив Нісон Швальб.— Я ще не дійшов до сина, я тільки почав розповідати, як ми познайомилися з батьком-меценатом. Познайомилися ми в буфеті під час антракту. Бачу, крутиться якийсь черевань і дивиться на мене, як кажуть, у два ока. Він на мене, я на нього. Слово по слову: "Звідки ви? Щось,— кажу,— ви мені знайомі".—"Я,—каже він,—Стельмах".— "Он лекажу,— то ви оце й є сам Стельмах? Тоді поясніть мені, будь ласка, містер Стельмах, з яких ви, власне кажучи, Стельмахів?.." Він глянув на мене, як на пришелепуватого, і, трохи ображено посміхнувшись, вигукнув: "Як то — з яких Стельмахів? Ви ніколи,— спитав він,— не чули імені Гриші Стельмаха? Ха-ха, людина живе в Лондоні і не знає, що на світі існує такий собі Гриша Стельмах, який ось уже скільки разів грав у палаці перед самим королем..." — "Що,— кажу,— в Лондоні,— кажу,— є Гриша Стельмах, який грає у королівському палаці, це я знаю, хоч,— сказав я,— в палац я не часто навідуюсь. Але ким він,— кажу,— доводиться вам?" Він засміявся дужче й гордовито перепитав: "Ким він мені доводиться? Ха-ха! Я його батько".— "Поздоровляю,— кажу,— щасливий той син, що має такого батька". Так ми розбалакались. Власне, балакав цей блазень. Він дуже не любить, коли говорить хтось інший і воліє розмовляти сам. А надто коли заводить розмову про свого Гришу, тоді не спиниві його десятьма кіньми. Тра-та-та! Тра-та-та! Гриша — король — концерт — музика... Кінця-краю не видно! Я перебив йому мову: "Бачу,— кажу,— що ви знаєтесь на музиці й любите її. Коли хочете,— кажу,— послухати трохи справжньої музики, то я поведу вас в одну місцину, де задурно почуєте, що таке справжня музика!.." — "Ох,— зрадів він,— з превеликою насолодою. Мені,— каже,— єврейський театр, музика і тому подібні речі такі любі, що я ладен,— каже,— пройти сім миль пішки". "Чудово! — подумав я,— сам господь бог наслав тебе, дебелий череваню! Може, судилося, щоб з твоєї ласки скінчилися злигодні ці-
лої родини?.." Коротше кажучи, ми намітили певний день, я взяв череваня, привів його до ломжинського кантора, раз, удруге і втретє,— мій Стельмах не тямився від захвату. Ще трохи — і він гигне 1 Щоразу, приходячи туди, йому не хотілося іти звідти. Сидить разом з усіма й їсть разом з усіма, розповідаючи про свого синка всякі чудеса,— волосся дибом стає! Одного разу я собі подумав: "Якщо вже ти такий добрий друг, то, може, була б рація, містер Стельмах, щоб ви подбали про цю родину?"