Муравчик, однак, не перелякався цього рудого джентльмена з білою серветкою. Він сів до столика, скинув з голови новий капелюх, якого той гомила Нісон Швальб вчора зім'яв — "відсохли б йому руки!" — потім видобув з бічної кишені гребінець, складений вдвоє, почав розчісувати волосся спереду назад, а за одним заходом замовив обід за власним меню, що підказав йому подразнений апетит:
— Приперчений гуляш з пуночками, печінкою й курячими крильцями — це маєте раз. Бульйон з добрим куснем курятини — маєте два. Вертути з дрібного локшиною — маєте три. Морковник з фаршированою кишкою — маєте чотири. Невеличку чарочку коньяку "фіньшампань", терту редьку з гусячим жиром та ще кухоль пива — маєте п'ять. І ворушись проворніше, однією ногою тут, а другою там, болячка тобі спереду й ззаду!
Останні слова Муравчик вимовив, за своєю звичкою, одним подихом, жвавою скоромовкою. Рудий джентльмен з білою серветкою записав усі перелічені страви так швидко, що не треба було й стенографа. Потім він переглянув увесь список від початку до кінця і спитав у гостя:
— Вибачте, що таке, власне, вертути?
Муравчик вирячився хитрющими очима на рудого і відповів напівсерйозно, напівжартома:
— Не знаєш, що таке вертути? Ну, це таке собі з тіста й локшина до нього. Теж не знаєш? Який же з тебе служник ресторану? Краще тобі піти чистити черевики на вулиці або вичищати...
Муравчик не закінчив, бо рудий джентльмен з білою серветкою метнув на нього сердитий погляд, підступив ближче до Муравчика, розкрив на нього пельку і похмуро сказав:
— Послухайте, містер, припніть язика! Я не служник, я кельнер у єврейському ресторані! Я член "юніону"! Я...
Щастя, що підійшов сам хазяїн Шолом і владнав справу. Інакше-бо невідомо, чим це закінчилося б для одного з цих двох.
Описана сцена проте, крий боже, не зіпсувала апетиту нашому Муравчикові. Він наполіг на замовлений обід, а в голові тим часом роївся такий план:
"Те, що Рафалеско закохався в Розу Співак, якраз дуже добре. Треба подбати, щоб ця справа, боронь боже, не розладналась. Я проти них, власне кажучи, нічого не маю. Нехай собі живуть до старості в багатстві й шані. Але, спитаєте, що буде із Златкою? Те саме, що з усіма дівчатами, які посковзнулися, вірять на слово і віддають придане ще перед шлюбом. Звісно, її дуже шкода, але що поробиш? Вона так довго плакатиме, аж поки перестане. Я не залишу її напризволяще... Я не Щупак, у мене немає цілої отари жінок, я навіть і одної не маю... Уже, здається, пора, щоб і я мав свій куточок, де голову прихилити. Докіль можна блукати, служити чужим богам? А надто, коли ця Златка дуже приємна дівчина. Тиха, чесна, сумирна, невинне ягнятко і, бідолашна, дуже занепала духом; з такою як одружишся — зробиш святе діло... Для мене не відіграє ніякої ролі, чи з немовлям, чи без немовляти,— аби була чесна... А що їй буде в мене добре — дай боже мені таке щастя. Я не згадуватиму її старих гріхів... А шматок хліба вона в мене матиме. Я ж не Щупак, бодай йому пуття не було! Певна річ, вони — я маю на увазі таки його й її — повинні допомагати нам...
Вони мають з чого, не збідніють. Обоє вони добре заробляють, а найбільше вона — та, кажуть, загрібає золото в Америці обома руками. Та й він повинен розуміти: я беру Златку голу й босу, з дитиною і з матір'ю на додачу, хіба за це не слід віддячити? Сподіваюсь, що він не буде довго торгуватись і на все пристане, бо він у мене в руках... Нехай тільки почне комизитися, я принесу йому на весілля як подарунок немовля...
— Містер Локшино! Рахунок!
Останній вигук був, звичайно, адресований рудому джентльменові з білою серветкою, але, оскільки між ними був невеликий інцидент, той удав, що не чує, відмовився від чайових і сказав хазяїнові, щоб той розрахувався із "зеленим".
Заплативши за обід і кинувши на стіл кельнерові ще кілька центів, Муравчик підвівся, погладив черевце, як ситий буржуй, закурив сигару і вистрибом пішов трохи погуляти по нью-йоркських вулицях.
Розділ 75 ПІД ЗЕМЛЕЮ
Надто рано поспішив наш герой на рандеву], яке йому призначила Роза. Він забув навіть глянути на годинник. І тільки аж на вулиці, прочитавши у десятий раз любого листа, якого знав майже напам'ять, і знову побачивши цифри "від 4 до 5", Рафалеско похопився, що має ще досить часу, щоб зайти поголитися, а звідти піти в розкішний кафе-салон вгамувати голод. Стрілки годинника посувалися лінькувато й сонливо. Ніколи ще час не тягся так довго, як тепер. Рафалеско йшов дуже дрібними, повільними кроками. Мало не біля кожної афіші зупинявся й прочитував надруковані аршинними літерами всякі оголошення та кричущі анонси з величезними портретами, що зустрічаються в Нью-Йорку на кожному кроці. Непомітно він зійшов у підземний світ, що зветься в Америці "собвеєм", або ж метрополітеном, який зв'язує під землею всі вулиці міста Нью-Йорка. "Собвей" — це ціле місто з вулицями, новий світ, створений із заліза й елект— 1 рики. Туди не досягає жодний сонячний промінь, а проте там світло й жваво всі двадцять чотири години на добу. Там не знають, що таке ніч. Усі двадцять чотири години можна побачити, як люди поспішають угору і вниз, наче в пеклі. Кожен біжить своєю дорогою, кожен із своїм бізнесом, і завжди поспіхом, завжди заклопотано, завжди скаженими темпами! Майже те саме життя, з такою ж веремією, біганиною і шарпаниною, як і в захеканому Нью-Йорку нагорі, на поверхні землі, відбувається і тут, під землею.
Ви сходите в підземну державу і одразу ж відчуваєте, що опинилися в незнаному місті. Залізо й електрика, наче обценьками, стискують ваше "я", і вам здається, що ви чуєте таємниці безодні; ви мимоволі замислюєтесь про такі речі, які в іншому місці не спали б вам на думку. Мимоволі замислюєтесь ви про довічні, приховані сили, які є над вами й під вами. Проте довго думати вам нема коли. Здалеку чути шум і ревіння звіра, що з страшною силою наближається десь у темряві. Ось він виривається з глибокої темної безодні, і ви вже бачите перед собою дивного велетенського звіра з страхітливими великими електричними очима. Він витягується перед вами, гадю-читься, як легендарний змій, ковзаючи по блискучих рейках. Наче чорти, вискакують кондуктори й вигукують назву станції. Чути гуркіт дверей, а тоді висипають сотні, може, й тисячі людей — один потік виливається, другий потік вливається — і це все відбувається нишком-тишком, без паніки і менше ніж за півхвилини, бо немає часу — всі поспішають!