З цими словами Нісон Швальб пішов.
— Бодай би ви всі подавилися! — з гірким сміхом сказав йому навздогін Рафалеско, коли Нісон Швальб уже був за дверима.
Потім, походивши ще трохи по кімнаті, наш юний герой сів перед вікном, закурив сигару й, заклавши ногу на ногу, глибоко замислився.
Розділ 70
РАФАЛЕСКО — ПОКАЯННИЙ ГРІШНИК
Рафалескові було над чим замислитись. Чорні хмари скупчились на його небосхилі. Все зійшлось у нього докупи в один день. А надто вчорашній провал, якого він зазнав у "Нікель-театрі". Проте це, власне кажучи, було найменшим нещастям. Бо, незважаючи на провал, вчора в антрактах і після закінчення вистави коло нього ходили різні люди, агенти англійського театру, таємничо нашіптуючи йому на вухо, що все "ол райт". Це означало, що йому не треба зв'язуватися з жодним театром, поки до нього не прийде завтра певна персона й зробить йому таку пропозицію, якої, не маючи таких капіталів, не може зробити жодний єврейський театр.
Певна персона не примусила себе довго чекати і прийшла до нього сьогодні вранці.
Це був свіжий з вигляду, чепурний, гарно підстрижений американець з голим черепом, золотими зубами й модними довгими нігтями. Разом з американцем прийшов ще один — рудуватий репортер великої англійської газети — хитрий крутій з усміхненим обличчям, який говорить усіма мовами, навіть єврейською. Якщо міркувати за прізвищем, що його назвав цей усміхнений репортер — Арчібальд Бойєрвелс,— і за його чудовою англійською мовою, то можна було б сказати, що це справжній вроджений американець, стопроцентний янкі. Але верхня частина носа, блиск волосся і, головне, очі (ой, оті єврейські очі!) криком кричали: "Який з мене Арчібальд? Який Бойєрвелс? Мене звуть Арчик Беркович — і край!"
Зайшовши, обидва джентльмени сіли, закотили холоші штанів до колін, показавши широкі носки дуже зручного американського взуття, і зразу перейшли до діла. Той, що з голим черепом, говорив так, ніби в нього тільки сьогодні вирвали два корінні зуби і поклали в рота вату; а усміхнений Арчібальд Бойєрвелс перекладав його слова єврейською мовою. Суть зводилась до того, що Рафа-лескові пропонують негайно перейти до англійського театру; перші часи він зможе виконувати ролі єврейською мовою, аж поки досконало вивчить англійську; а умови вони йому запропонували такі, що в Рафалеска голова обертом пішла. Проте в нього вистачило розуму й такту, щоб вислухати їх досить холодно, а тоді сказати, що йому треба двадцять чотири години на роздум.
— Ол райт! — підводячись з місця, промовив джентльмен з голим черепом, а репортер з усміхненим обличчям цодав Рафалескові єврейською мовою:
— Друже! Не ловіть гав. Вам пропонують ласий шмат... Гуд бай!
Це був, так би мовити, номер перший. Другий пункт, який змусив нашого героя замислитись, це — Роза Співак.
Що привело її до "Нікель-театру" саме в перший вечір його виступу? Чи то звичайнісінький випадок? А може, вона стежила за єврейськими нью-йоркськими газетами й знала, що це його, Рафалеска, бенефіс? Якщо так, то чого ж вона втекла між другою й третьою діями, і чи прав-да те, що Генрієтта розповідала, ніби, сидячи в ложі, Роза та її аристократичний кавалер Гриша Стельмах перезирались і сміялись, коли він, Рафалеско, виконував свою серйозну трагедійну роль? Правда, вчора він слабенько виконував цю роль. Але чого було сміятися? Та ще під час перших двох дій, які пройшли, на його думку, з найбільшим успіхом. Ах, скільки років життя віддав би він, щоб про це все дізнатися! Якби це було в інший час, він би не заспокоївся, аж поки, кінець кінцем, не добився до тієї, до якої прагнув стільки років, заради якої він, власне, й приїхав сюди. Але ж тепер!.. І тут починається пункт номер третій. Це Шолом-Меїр Муравчик з його сумною звісткою.
Смерть Гольцмана, його колишнього друга й товариша, з яким він утік з рідної домівки і з яким провів, можна сказати, всі найкращі молоді літа, справила на нього страшне враження. Він тяжко переживав це, так само, як і тоді, коли почув від касира лиху звістку про смерть матері. Різниця лише в тому, що материна смерть викликала в нього тільки сльози жалю й трохи почуття провини, а смерть нещасного друга змусила його згадати, що він повівся з Гольцманом жорстоко, бездушно, підло і, по правді кажучи, гірше від ката. Як міг він так легковажно, з таким легким серцем покинути хворого друга, коли вже над його ліжком — це Рафалеско добре пам'ятає — ширяла смерть?..
Мимохіть пригадав Рафалеско той ранок, коли він прийшов попрощатися з своїм другом, і сумна картина, що переслідувала його на пароплаві, знову постала перед його очима...
Ще багато чого пригадав тепер наш юний герой, сидячи перед вікном, багато такого, що дрож проймає тіло. Хотілося б це все забути, та воно не забувалося...
Але найстрашніший з усіх спогадів — це Златка... З нею,— картав себе Рафалеско,— він навіть не попрощався, вважав тоді за щастя, що не застав її вдома. Від неї він просто втік, утік, як злодій, що боїться, як би це його не спіймали на гарячому... Ніхто не повівся так підло з дівчиною, як повівся він з цією бідною, невинною Златкою... Що вона думала про нього тоді, дізнавшись від хворого брата, що він, Рафалеско, її ідеал, її божество, втік в Америку? Що вона перенесла й перестраждала в той час? Яка думка склалася в неї тоді про нього, та й досі лишилася незмінною? Де є на світі кара, достатня для такого легковажного негідника, як він?.. Його кара полягає ось у чому: він повинен вирвати з свого серця всі хлоп'ячі мрії й дурні фантазії. Він повинен забути, що була колись на світі Роза, і зобов'язаний негайно, не вагаючись, повернути бідній Златці її ідеал, прийти до нещасної Златки, припасти до її ніг, цілувати їй руки й сказати: "Златко, я твій, твій навіки!"
І він це зробить, неодмінно зробить. Він зробив би це ще сьогодні вранці, але Муравчик його відраяв. Мурав-чик пояснив йому, що не треба таке робити поспіхом. "Златка,— сказав він,— проста чесна дівчина (хоч у неї немовля, ха-ха), яка романів ніколи не читала, і ось коли до неї прийде парубок, кинеться їй у ноги й почне бити себе в груди: грішний, караюсь, каюся, вона знепритомніє від переляку, побіжить до матері — не треба забувати, що є на світі ще й стара мати на ім'я Сура-Бруха,— а та може так намилити чуба, таке заграє, що він довго пам'ятатиме. Ні, краще він, Шолом-Меїр Муравчик, піде туди до обох жінок і потрошку підготує їх. Він їм не розповідатиме байок, що хтось б'є себе в груди й кається. Жінки не люблять м'якодухих чоловіків, які зразу пускають сльозу і розводять антимонію з чемерицею, філософію з капустою, петрушку з милом. Пхе! Жінки люблять, щоб чоловік був чоловіком... Муравчик зуби з'їв на цьому, він мав більше справ з жінками, ніж є в нього волосся на голові, нехай бог дасть йому стільки щастя й утіхи.