"Вона послана мені з неба на землю... Вона скарб, дарований від бога,— каже він пристрасно і, раптом кинувшись до її нареченого Бен-Іохая, хапає його за руку і ревно благає: — О, не доторкайтесь до неї тією самою рукою, що лічить гроші!.. Поклонятися, молитися, співати хвальні гімни повинні ви їй!" І одразу, тільки-но приходить єврейський трибунал, рабин де Сантос із служниками, щоб передати Уріеля Акосту судові як єретика, знову блискавично й невпізнанно змінюється обличчя Акости. Перед вами стоїть уже мученик, якого богобоязливі люди засліплені, відірвані від життя фанатики, віддають під анафему, змушують зректися своїх переконань, інакше-бо вони скарають його на горло.
Тут треба було дивитися Рафалескові в очі, як вони грають, і на Рафалескове обличчя, як воно міниться кожної хвилини, відбиваючи всю трагедію життя, всі страждання його серця, всі муки його душі, і якраз без заяложених прийомів, без дикого кривляння, без притискування рук до серця. Він не рвав на собі довге волосся перуки, не заламував рук, не метався по сцені широкими кроками, не кривив обличчя.
Всі змушені були визнати, що перед ними виступає винятковий митець, великий художник, природжений поет, самобутній артист, який не грає, а живе й творить нове, небачене на сцені. Всі змушені були визнати, що Акоста, якого показав Рафалеско, це його Акоста, не вичитаний з книжки, а образ, який він сам створив після довгих роздумів і студіювання.
Під кінець першої дії, коли Акоста лишається сам, Рафалеско знову змінився, і замість переслідуваного мученика знову постав герой, готовий до боротьби не проти серця, а проти свідомості:
"О Бен-Іохай, ти припускаєшся великої помилки! Той, хто звик боротися за правду, не дозволить топтати ногами його золотий вінець..."
При цьому Рафалеско підняв руку вгору, і всім здалося, що бачать перед собою увінчаного коли не золотим вінцем, то плетеницею горя, мук і страждань. Серця всіх билися в унісон з ним. Усім було прикро, що завіса так швидко опустилася, всім хотілось подивитися ще раз на гарного, ніжного Уріеля Акосту, всі безперестанку вигукували: "Рафалеско! Рафалеско!" А Рафалеско щоразу виходив і вклонявся публіці.
Ні, нью-йоркський "Нікель-театр" давно вже не чув таких захоплених вигуків і таких оплесків. Директори "Нікель-театру" і члени комуни "Кламер, Швальб і К°" невимовно раділи, а вороги — патріоти інших театрів, які 'збиралися освистати цього "зеленого", і завзяті критики з "кібецарні", які гострили зуби на єврейського "Пос-сарта-Барная-Ірвінга-Россі", кусали пальці. Проте вони не втратили ще надії.
— Пусте! Вечір ще не закінчився,— втішали вони один одного,— а трагедія Карла Гуцкова має п'ять дій.
Розділ 59 В АНТРАКТІ
Після першої дії, в антракті, у "Нікель-театрі", як і в усіх театрах під час бенефісу, було гомінко, всі навперейми розмовляли. Кожному хотілося розповісти іншим, яке враження справила на нього нова зірка. Ім'я Рафалеска лунало по всьому театру: внизу — в партері та ложах, як і вгорі — на гальорці. Кожен розповідав біографію цього юного актора, яку він прочитав у своїй газеті. Це доводить, як міцно зв'язані в Нью-Йорку театр і преса. Певна річ, що не в усіх газетах ця біографія була однакова і не всі думки газетярів про актора збігалися. Слід також додати, що не всі знали, що таке "Уріель Акоста" і хто автор цієї трагедії: Гордін, Лібін чи професор Якобі? * Були й такі, що сподівалися в дальших діях послухати щось схоже на "Мойше" або іншу пісеньку. Це свідчило, як розвинені у великої публіки мистецькі смаки... Проте мусимо сказати, що майже всі були під впливом нової сили, сили, яку, можливо, не всі осягли розумом, але кожний почував її серцем, внутрішнім інстинктом. Тому майже кожний поспішав розповісти іншому по змозі все, що відчув і зрозумів у грі цієї нової зірки — Рафалеска.
Тільки один почував себе в театрі самотнім, не маючи з ким обмінятися словом і розповісти, яку насолоду він мав цього вечора. То був наш "прихильник єврейського театру" Меїр Стельмах.
Меїр Стельмах не тільки тішився й мав насолоду за свої гроші — він просто умлівав, як віск танув від насолоди, але, на жаль, не мав з ким словом перекинутися. Тоді він вирішив нишком прослизнути в ложу номер три, щоб, по-перше, провідати дітей, а по-друге, послухати, що вони скажуть про цього чудового актора Рафалеска. Не ступивши й трьох кроків, наш Стельмах зупинився ні в сих ні в тих: він побачив перед собою того самого велетня, з яким зустрівся в коридорі. Щось дуже знайома особа! Велетень з веселим сміхотливим обличчям стояв перед Стельмахом і дивився йому в очі.
То був Нісон Швальб.
—— Добрий день, баляснику! Ви мене не впізнали? Як це може бути? Адже в Лондоні ми були добрими приятелями. Я навіть був у вас у гостях, пам'ятаєте? Тобто я стояв на вулиці перед дверима, а ви звеліли переказати мені, що вас немає вдома. Я вас упізнав по голосу. Я тоді навіть хотів вчинити вам скандал, як бачите мене на світі. Але я собі подумав: що ж, нехай моє переходить. Я був у вас, якщо пригадуєте, не в своїй справі, а заради інших. Заради ломжинського кантора з його сімейкою, пам'ятаєте його дітлахів? Коли б ви їх побачили тепер — ого-го-го! — вони вже не потребують вашої ласкп, вони "ол райт". А що ви поробляєте, пане добродію? Ви так змахлювали з вашою бородою, що, якби не ваш Гриша був тут разом із Співак у ложі номер три, я б ніколи в світі вас не впізнав, щоб я так мав чуже добре.
Якщо Меїр Стельмах не вмер від апоплексії, то це велике чудо. По-перше, сама зустріч з велетнем і його балачки — цього самого було досить, щоб у Стельмаха жижки затрусилися. А надто ще, коли почув від нього про Гришу й Співак. Звідки цей знає, що вони сидять у ложі номер три? Коли він устиг про це довідатись? І взагалі яке відношення має до нього цей гомила?
Авжеж, нехай краще з вітром розвіється те все, що Стельмах йому бажав. Проте не можна бути грубіяном. Коли людина тебе зупиняє й каже, що ви знайомі, не можна їй плюнути в обличчя. Туди-сюди, а вечір у Меїра Стельмаха був зіпсутий. Він у ложу до дітей не пішов і змушений був відкласти відвідини до антракту після другої дії, яку просидів наче на голках. Якби Меїр Стельмах був у дітей в ложі після першої дії, можливо, не сталося б того, про що ми розповімо у шістдесятому розділі, і події, можливо, повернули б зовсім інакше.