Я й сам не знаю. До вчорашнього дня я з нею був просто знайомий, один з її численних "поклонників", за ЇЇ словами... А вчора ввечорі...
Ну, ми йшли понад Дніпром, дивилися на вогні, щедро розсипані по чорній воді. Крізь тонкий шовк я почував легке тремтіння її руки. Вона промовила:
— Сядьмо на оцій лавочці! Тут так неймовірно...
Але як тільки ми сіли, вона зразу вихопила свою руку, яку я взяв був і хотів поцілувати. Ми зніяковіло встали й пройшли. І мені здавалося, що все таки краще, коли ми йтимемо рука об руку і коли я близько вдихатиму аромат троянди, що йшов з неї.
Я відчував, як вона хвилюється й це хвилювання передавалося мені... Я знав, що таке напруження треба розрядити словами, але говорити не хотілося. Так гарно було мовчати і... цілуватися. Темні й глибокі, як ніч, що окутувала нас, поцілунки. Я міг би так і до ранку пробути з нею, але Зоя, побачивши, що підбився червоний місяць, отямилася. Ми вийшли в пустельну вулицю, яскраво овсітлену ліхтарями. Ні душі кругом.
Так пізно? А нам іще не хотілося розставатися.
Що це? Кохання?
Не знаю. Знаю тільки, що ні я, ні вона сьогодні не сміли дивитися один одному ввічі. І знаю, що сьогодні ми знову підемо на Дніпрові кручі.
Досить уже з мене тієї гордої Юлії! Та й що я в ній побачив? Хмурна якась, зосереджена, непривітна. Нікого не бачить. І як я роздивився, то вона й зовсім негарна — жовта, вилиці випинаються. Раніш її прикрашали очі ...Ай справді, вся привабливість її обличчя, яка так чарувала мене, йшла від очей, вони надавали йому тієї тонкої душевної гри, що не приходило в голову помічати її зовнішні вади. Вони освітлювали це неправильне обличчя з середини внутрішнім вогнем непочатої душевної сили. Тепер же, коли не стало цієї душевної гри, коли вона, втупивши погляд, напружено, не мигаючи, щось вирішує сама з собою, я роздивився, що й очі ці звичайні, вузенькі, з ріденькими віями. І руки якісь довгі, і сама вона навіть якась трохи згорблена... Ні, по-рівнання її з Зоєю для неї, безперечно, невигідне.
Чому б це лені справді не зробити так, як зробив Максим? Одружився з Галею, обіцяють незабаром присвоїти мені титул дяді. От би зажали всі гуртом! Ми б з Зоєю до них у Верхнячку на літо їздили. Наші діти гралися б разом, а часом би й побилися, ми б їх мирили... О, я б їм надавав ляпанців по рожевих задках І,,
А справді, чом це мені не одружитися? Максим майже в кожному листі пише про це, все натякає на Юлію. Та Бог з нею, з тією ходячою хмарою...
15.
Юлія Отава
Все таки, день недаремно минув. Я його бачила. Тепер така радість від нього. А в ту хвилину було так соромно, бо я заглянула в двері, де він міг би бути. Так, я шукала його. І він зловив мене на цьому. Він одягав пальто, і побачив мене, і зрозумів. Так млосно й нехороше стало мені, наче мене побачили в непристойному вигляді — і я рванула звідти. Цього більш не повинно бути, —— чуєш?
Але чого це я взяла собі в голову, що він негарний? В нього дуже гарні, тонкі риси: вигнуті різким малюнком уста, чоло широке, як повінь, брови енергійними стрілами розлітаються над великими, здовженими до скронів, синіми очима. Чому я раніш не помітила, що він і зовні надзвичайний Г
От що я вирішила. Він погано думає про цей мій вчинок? Ну, і нехай думає. Я вже знаю, що мені треба за всяку ціну вийти з цього закутня. Не шукати його, не думати про нього, я не можу, а думати заборонено. І нікуди діти свою жагу. Вповзає якась туга, мука, хвороба душі. Тому й виходять такі непристойності
Я знаю, він зневажливо про мене думає. Він думав, що я нав'язуюсь. Мені це сказала його спина. Так було:
На цьому тгокні вранці я доганяла його аж три поверхи, хотіла наздогнати, щоб привітатися. Така потреба була. Але він плов так швидко, а потім почав ще й бігти і я не могла його догнати. Може мені здалося. В нього рука тремтіла, коли він узявся за РУчку дверей. Він же не знав, що я ззаду доганяю його. Він не оглядався.
Мені було страшно, щоб він не озирнувся ненароком, і Хотілося жагуче, щоб оглянувся. Але він не оглянувся. Ось останній момент, ось двері, — невже не озирнеться? Не відчув мене?
Ні, він не озирнувся. Він зукоса, як норовистий кінь, глянув кутиком ока на мене, увіходя^и в двері. Він знав, що я за ним іду. Так чому ж не захотів, щоб я привіталася? Чому не захотів озирнутися?
Може саме тому, що знав — я ззаду? Може й він так тремтів і боявся мене, як я його? А що, коли це так?
16.
Зоя Малевицька
А що, коли це так?
А що, коли Платон не м^,е серйозних намірів, а так, для парубоцької розваги, гає час зі мною. Ще ніхто так не подобався jwsfiv, ях: БТа, jure-... ¿9? лиж*? цеитеко ЗЕЙШ. Тут так: або адружк-тися, або нема чого одне одному голову крутити.
Але я краще б язика св<)ГО ковтнула, ніж сказала йому це. Скажу йому, що виїжджаю На Далекий Схід, — якщо він серйозно ставиться до нашої зуСТрічі, то йому те треба буде більш розжовувати. І взагалі — чоГо це я повинна про це говорити? Вийде так, ніби я нав'язуюся, ffi( так теж не годиться.
А як же?
Ніяк. Якщо він не думг^е одружитися, то побачивши, що марно гає час, і сам відійде. Ну, що ж, тим краще буде для нас обох...
17.
Юлія Отава
Чи винна людина, коли в неї на руці, замість п'ятьох пальців, шість, або сім? Чи винна я( що в мене гіпертрофія почуття? Я не знаю, чи народилась я з цим дефектом, чи це, — набута хвороба. Однаково, мені з цим тяжко. Я кволої вдачі й піддаюся силі дужчого, дійовішого характеру.
Тому сьогодні і я йду й; думаю про те, що було. Власне, нічого не було, але для мене воно було.
Порожні вулиці сяють відбитими в асфальті електричними світлами. Дерева зеленою павутиною листя сплелися над моєю головою і ніжність сумна клубочеться в свіжому нічному повітрі. Ні, сум ніжний і запахущий іде від феєричного мережива зелені, осяяної електрикою.
Ось поза мене пробігла машина, за нею друга, третя. В першій напевно сидить аскет, — який він виснажений, вимучений став. Він тепер цілими ночами сидить у своєму кабінеті. В ньому вже нема нічого звичайного, якийсь фанатизм праці пожирає його утле тіло.
Машини, як і я, вертаються з нічного радіопереклику. Я записувала цей переклик. Що ж, як я надіялася, — так не було. Не було Синьоокого.