А поруч того, він впливає на людей якось приголомшливо. Він не стукає кулаками по столі, не кричить. Але його тихі й вибачливо сказані слова примушують людей обливатися потом, — так вони діють. Директори цукроварень, обласних трестів, викликані з приводу якихось недокладностей, бояться до нього йти, — краще б він кричав і лаявся, ніж просив вибачення за свої догани. Ті самі люди, що в кулуарах дивуються з його тихого слова й доброти — тремтять від цього слова й погляду. А тимчасом він рідко застосовує кари.
Велизечзна віра в людей проглядає в характерних для нього словах: "Такий-от дав слово чести виправити допущені порушення". Для нього слово людини такий самий відчутний аргумент, як для іншого — покарання примусовою працею.
Нащо це безглузде почуття вмішалося? І чому я смутнію так, коли чую все це про Синьоокого?
Бо я тоді відчуваю, яка я справді мізерна в його маштабі. Невдала артистка й не дуже запопадлива канцеляристка, — як я смію підносити очі на цю людину з такою незборною силою, з таким життьовим зарядом?
І саме в цьому його влада наді мною. Коли б він був, як усі оці ситі, недалекі й самозадоволені принципали, що населяють директорські кабінети, — мене не водила б мана по фантастичних країнах марень. Коли б я бачила пляму на цій ясній постаті, — грізна лава, яка тепер сунеться на мене й погребає під своїми пластами, перетворилася б у ріденьку калюжку, яку я перейшла б сміючись.
Але як же так ? Ось прекрасна людина тане на очах... Коли він проходить, люди озираються на нього й у поглядах їх можна читати: "Він помре, він не протягне довго, такий вимучений..." — ось людина звалиться і згорить на очах. А ти, обсипана цілющим дощем щастя, стоїш збоку і бездіяльно дивишся, як гасне той, хто дає це щастя. Ні, не всилі я цього зносити!
Може ця безсилість і є причиною тому, що я тепер плачу й плачу? Що тільки відійдуть люди й робота, — я починаю ридати. Ні, з цього всього нічого хорошого не вийде, я вибуваю з ладу.
А що робити?
Він не хоче мене помічати. А коли б і хотів, — чи посміла б я сказати йому? Ні, я не смію... Я все дерев'янію, витягаюся, зіщулююся в його присутності. Невимовний, непереборний страх охоплює мене.
37.
Зоя Малевицька Платонові Озеровигу
Телеграма — Виїжджаю. — Зоя.
Платон Озеровиг Зої Малевицькій
Вельмишановна Зоєчко!
Пробачте, що пишу я не евоєю рукою. Зо мною еталаея маленька неприємність, але не лякайтеся, нічого страшного. Я їхав на мотоциклі, трапилася аварія і я пошкодив руку так, що не можу нею писати. Листа ж пише під мій диктат дванадцятилітня небога, Надя, отже, коли будуть граматичні помилки й не досить доладу він буде складений, то не дивуйтесь.
Крім того, мене трохи пом'яло, коли я падав, і лікарі заборонили мені рухатися. Страшенно важко лежати отак непорушно цілими днями й єдина моя втіха й розрада, — це думати, мріяти про Вас.
Я дуже прошу Вас написати мені листа, бо почуваю себе страшенно самотнім. Не смію заїкатися, але що, коли б ви змогли приїхати у Верхнячку, де я спинився в моїх родичів і де зо мною трапилася ця пригода... Молив би Вас, — хоч на кілька день! Не можете собі уявити, яке б це було для мене щастя!
Не турбуйтеся про те, що ви будете тут когось обтяжувати. Родичі мої дуже симпатичні люди, знають про Вас, помешкання велике, і до того ж одна кімната зовсім вільна, — своякова дружина поїхала на курорт.
Я хотів би з Вами багато й глибоко поговорити, про що в листі й чужою рукою багато не напишеш. Палко надіюся, що Ви приїдете. Тоді й поговоримо!
Чекаю телеграми про Ваш приїзд. На окремому листі описую докладний маршрут, а на станції Михайлівна зустріне Вас мій свояк і Ви приїдете з ним заводською машиною.
Ваш відданий друг
Платон Озерович.
Юлія Отава
Я плаваю в неозорах щастя, хоч я така нещаслива, що нещастя спалює мене. Лиш ясні й чисті випливають спогади — золотий сон.
І коли я покладу на один бік терезів ситу вдоволеність, а на другий — мою нещасливість, то розлите в нещасливості щастя переважить. Воно, як зливок золота, сяє, не іржавіє, не боїться бай-дужности Синьоокого.
Так, байдужности, роз'їдаючої байдужности!
Коли розцвітає опівночі вогненна жарквітка на папороті, — сміливця, що зірвав її, лякають привиди й примари, різними голосами та свистами. Страховища насуваються з усіх боків, грім, блискавиця й землетрус стрясають всесвіт. Але щасливець нічого не боїться, поки з ним жарквітка. Нестерпуче сяйво жарцвіту, вогнево-золоте, освітлює ген-ген усе навколо і боронить від усіх жахів.
А коли ж піддасться страховищам і привиддям, згубить цвіт папороті, — то все й померкне, і щастя згине...
Так і мені: змії його байдужности не труять мене, страховища дистанції між нами не лякають, — я несу жарквітку. То мана насилає ляк, ридання, відчай, — оці страшні привиди, що клубо-чаться вже в мені самій. Мана вигадлива, вона ж хоче видерти в мене цвіт папороті. Чи ж донесу?
Ні, не віддам!
О, мана хоче видерти! Що це за відчуття в мене, коли я потрапляю під його нестерпучий погляд? Сором, наче роздягають мене. Що це був за п'яний погляд на з'їзді?
Я розкладала стенограму й загіпнотизовано обернулася. П'яний погляд, роздягаючий, сковзнув по постаті, по ногах і Синьоокий щез за дверима. Що його цікавило в моїй постаті? Дивиться так на постать, одежу, — і це мені незрозуміло. Дуже важко його зрозуміти, але щодалі, то більш приваблює він мене своїм аскетизмом, поєднаним з високим життьовим і громадським тонусом.
А він дивиться тільки на рожеву блюзку, на ноги... Чудно і соромно!
Я думаю про це в цю мить і сміюся від радости, з своєї без-соромности. А може він мене всю любить, і всю мене йому хочеться сприймати? Тоді й сорому нема!
Це повинна бути таємниця й від мене, бо неймовірно це, несполучно з дійсністю. Але припусти неможливість... Ні, цього я не можу вмістити. Це — мана спокушує, хоче відібрати жарквітку.
Нехай уже буде краще так, як є! Директор підкреслює свою відчуженість, дистанцію. Поглядом знищує. І нехай ніколи не кінчається це щастя. Нехай я буду завжди в ньому, неозорному, плавати...
39.
Зоя Малевицька
Ось ще одна станція і мені виходити. А там вузькоколійкою доїду я до Михайлівки. Чи добре я роблю, що їду? Я ж ніби цим самим з'єдную свою долю з Платоном. А що, коли він стане калікою, без руки?