За все, за щастя дихати одним повітрям із Синьооким, за щастя бачити його інколи здалека, — завдячую тільки Лехові.
Вийшовши з директорового кабінету, я почувала, Що мені негайно треба піти додому, забитися в куток, де нікого нема, бо трапиться щось соромне. Не на нову роботу мені йти, — ні, туди узавтра, а сьогодні — мій день, день печалі і розставання. Я наче посунулася на багато віків назад і відчула насолоду похоронного ритуалу варварів, насолоду дати собі волю й голосити, рвати на собі волосся, шматувати одежу.
Мені ж — хоч на вулицю вибігти! І там, не соромлячись перехожих, іти в безвість із потоками сліз на обличчі. Але ще я службовець Цукротресту, ще не маю права в робочий час нікуди йти. Я повинна піти до свого безпосереднього начальника, заявити про волю господаря установи. А в чотири години я буду вільна й можу піти на всі чотири сторони.
Які страшні мені ці "чотири сторони".
Горович вислухав мене спокійно й сказав:
— Ну, що ж, воля ваша! З сьогоднішнього дня ви вільні. Дамо в наказ.
З сьогоднішнього дня! Я вільна! Швидше на вулицю!
— Так куди ж ви ? — запитав стурбований Лех, який був при цьому. — Нам же з вами треба доповідну записку писати! Сьогодні ще попрацюйте.
— Мене ждуть... в іншій установі. Я не можу... — промимрила я щось.
— Ви ще встигнете! Ще тільки яких дві години. Товаришу Горовичу, як же це ви так відпускаєте стенографістку, коли мені сьогодні треба матеріял здати!
Несподівано Горович перемінив свій спокій на грізний окрик. Хто дав мені право ухилятися від роботи? З якого числа я звільнена, що не виконую розпоряджень? Так, так, він бачить мої штучки, але він зробить мені таке, що я довго пам'ятатиму, як свавільно покидати установу.
"Мої штучки!"
Як я не була вибита з колії, я внутрішньо розсміялася. Мені загрожують, примушують виконувати те, що є умовою радости й осяяного щастям життя. І мені нічого не лишається, як підтримати цю оману.
Хвилин через двадцять, умившись у туалетній кімнаті, напившись води і пригладивши свої розвихрені нерви, я прийшла до кабінету Леха.
— То будемо писати?
Що ж, на сьогодні добре! Мене "примушують" тут працювати.
Я поставила перед собою склянку з водою, щоб ридання не проривалося назверх, щохвилини пила маленькими ковтками воду. Що з цього, що сьогодні я напишу доповідну записку? — "Я згоден ... Ідіть!"
Директор своїх слів не касує. "Раз треба жертв — будуть жертви. Не тому, що ми жорстокі й жадаємо крови, а тому, що це навчить інших..." О, ці слова, кинуті раз на зборах, я добре запам'ятала. Хоч не думала я тоді, що лезо цих слів рубне по мені.
Я так і не змогла в той день піти до Металотресту. До восьмої години вечора розшифровувала матеріял.
А на другий день теж не могла піти, бо в мене не було довідки про звільнення. Я ж у кабінеті директора так стерялась, що забула попросити резолюцію на заяві. Вдруге йти, — нелюдських сил треба. їх у мене нема.
А тепер треба чекати, поки наказ цей буде підписуватися в загальному порядку. Без наказу жодної довідки мені ніхто не дасть.
Знов же, Лех, цими днями клопочеться, щоб мене не випускати, — дуже велика поміч йому від мене. Горович і керівник технічного відділу, хотять закріпити мене за двома відділами. Тим більше, що Ангеліну вже, за скороченням штату, звільнено й на весь Цукротрест зостається одна Зоя. Мало!
Тільки директор думає якось інакше. Минають дні, він на нагадування Леха нічого не хоче відповідати, відкладає цю справу. Я не нагадую про себе нічим, я держуся за якусь надію. Може ж так бути — я ще зостануся. Хай це буде безконечне перепускання через себе Лехових листів, неінтересних, одноманітних, — ні подорожі, ні повнокровна діяльність, ні високі заробітки — ніщо не замінить мені втрати.
Чому ж директор не підписує наказу ні про звільнення, ні.. ?
31.
Сергій Михайловиг
Коли я працював директором цукроварні, робота в мене організована була так: я мав справу тільки з майстрами цехів, — з ними радився, їм давав вказівки. Я не розмовляв з кожним робітником зокрема. Але це не означає, що я був відірваний від життя заводу... Я чудово знав, чого кому треба, хто на що здатний, чудово був поінформований, які в кого настрої, що робиться на заводі, знав у обличчя кожного робітника.
Чому ж тут, от уже більш, як пів року, я б'юся над цим і мені не вдається зробити так, щоб розмовляти тільки з начальниками відділів ?
Під дверима в мене завжди збирається сила людей, кожен співробітник вважає за обов'язок про найдрібніше питання йти радитися зо мною і висиджує в кабінеті цілий робочий день, дожидаючи своєї черги, замість того, щоб свій робочий час використати раціонально. Часом збирається такий натовп, — у двері ломляться, насідають на секретаря, лаються... Хіба я кому забороняю вирішувати справу самому. Ні! Кожному дано ініціятиву.
Чи це така традиція тут, з якою мені доводиться боротися, чи це я сам винен? Я всіх вислухую терпляче, з кожним розмовляю, скільки потребує справа, — але ж я їх всіх задовольнити не можу. А коли вже прийшла людина, то не можу ж я її виганяти.
І за безліччю дрібних питань я ризикую, що змажу, проґавлю якесь велике, принципове питання. Чи не в мені корінь зла? — Може це я сам привчив їх до неповаги мого й їх часу?
Бажання перекинути всю відповідальність на мене, побоювання вирішувати в своїй ділянці — чи не той самий це прояв розхлябаної дисципліни, проти чого я борюся всіма силами. Один нехтує, приходячи на дві години пізніш, бо в нього ненормований робочий час, а другий, — перекладаючи відповідальність за свої кроки на плечі іншому.
Або оцей широкий діяпазон взаємин із старшим товаришем від амікошонства до низькопоклонництва. І ніяк не привчиш до міри. Один тобі ввійде, в три погибелі зігнеться, зміниться, свого голосу не відведе, від страху думки своєї не має, жде, що скажу я. І це — старий спеціяліст! Зате інженер Озерович ладен по плечу за панібрата ляснути.
Ніяк не можуть сполучити: дисципліна й простота, повага до керівника й простота...
До речі, Озерович ... Його можна побачити на полюванні тоді, коли вважається, що він у відрядженні. Скажімо, я його давно знаю, як завзятого мисливця, — з цього не виходить, що йому має бути виняток.