"Жельва!" [175]— мало не крикнув Хмельницький. Ще мить, і гнівний клич сколихнув би повітря над зборівськими полями, і ринули б полки козацькі на вірну загибель за честь гетьманську.
Схаменувся гетьман. Допомоги чекати нізвідки. Він мусить витримати цю наругу над собою. Скинув шапку, стиснув її в жмені, аж поламалися пера, і довгий вус пересікся в зубах. Сторожко пантрили за гетьманом ханові очі, у вузьких щілинах мигали блискучі зіниці Сефера Газі — повільно підступав Хмельницький до короля. Тьмяніло серпневе небо, темними силуетами здавалися постаті короля і хана; йшов із перемогами від Жовтого Броду через Пилявку й Вепр королівський васал, щоб аж над Стрипою усвідомити для себе, що він вождь. Пізно... Чи пізно? Заграли раптом київські дзвони і стихли в розпачі, підвела голову очманіла Європа, заніміла в подиві і враз зареготала: розчаровано, глузливо, втішно.
Підігнулося одне коліно, друге, вклякнув Хмельницький, не дійшовши до краю свого шляху.
В цю мить глухий зойк вирвався з сейменського ряду, та не почув його Богдан-Зіновій, не бачив потемнілого обличчя лицаря, який з таким захопленням колись зорив на козацького гетьмана.
Сефер Газі монотонним голосом зачитував переможеним ханські кондиції, слова гупали молотом по голові Хмельницького, і розліталась вона вдрузки від принизливої ласки хана.
— Сорок тисяч реєстру... а всі інші козаки хай повернуться до своїх панів... Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства — Хмельницькому. Король хай заплатить двісті тисяч злотих готівкою, а надалі щорічно по дев'яносто тисяч...
Торги, базар... За двісті тисяч злотих — Україну. Як дешево... Скільки він заправив би за голову гетьмана?
— З цієї пори між королем Речі Посполитої Яном Казиміром та його спадкоємцями, з одного боку, і великим хаканом Криму та його спадкоємцями, з другого, утверджується вічна дружба.
Ім'я підданого не було названо...
Пішли ляхи на три шляхи, а козаки на чотири, щоб їм коні припочили, а татари — на все поле...
Чим платитимеш, Хмельницький, за татарську допомогу; волохами, чи ляхами, чи своїми ж козаками?
То вже не злагодженим маршем повертали кримчаки Чорним шляхом за Умань. Згоріли Межибож, і Ямполь, і Заслав, наскакували ординці на хутори і села.
Сивіла гетьманська голова від усвідомлення неймовірної зради. Билися у вуха страшні слова невольницької пісні, і в одчайдушному гніві стискала рука булаву: ось підведе її — і ринуть козаки на орду. І знову вгамував себе Богдан-Зіновій: несила в цю мить брати меча в руки, та сила буде... Буде ще свято, і очиститься од скверни стоптана земля, і промчаться коні вільним степом від Орелі до Бугу, від Дону до Стрипи... |
Гнали ординці ясир з України, а до Дніпра і далі на північ, до Москви, скакали гетьманські гінці, минаючи Чорний шлях.
Ідуть хлопці гукаючи, а дівчата співаючи, а молодії молодиці старого гетьмана проклинаючи:
Бодай того Хмельницького
Та перва куля не минула.
Чого так порожньо в душі Селіма? Чом не пахнуть більше степи хлібом, а малиною — трави, і не гомонять ліси тужливими мелодіями, а в серці блякнуть образи двох мужів, яких рівно любив — Іслама і Хмеля?
Слалася з Чорного шляху курява, збита ногами ясирних, на пшеничні потолоччя, на зграсовані трави — йти по ньому невольникам, а не переможцям; мовчки дивилась Україна на свою ганьбу: чорночубі козаки супроводжували сестер і братів у татарський край.
"Ні, не моя це земля, не моя!" — німо кричав Селім серед рудого степу.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
Нас тут триста, як скло,
Товариства лягло…
Т. Шевченко
Каземат, в якому майже два роки томилися, очікуючи викупу, гетьмани війська Польського, був добре устаткований, і не знали знакомиті бранці ні голоду ні холоду. Та й волі їм не бракувало. У всякому разі Калиновський налагодив добрий контакт із світом через єзуїтів на Ермене-маале. Лише надто вже набридли колишні пшевудци [176] Речі Посполитої один одному: взаємна нехіть і щоденні суперечки втомлювали їх більше, ніж неволя.
А король з викупом не квапився.
Помітно постарів "quasi alter rex" [177] Польщі Микола Потоцький. Запали щоки, сиві вуса опустилися донизу, і скляно блищали великі очі, в яких каламутилася ненависть до всіх, кого могла відтворити пам'ять. Хмельницького він бачив тільки скорченим у смертельних муках на палі — інакше мислити про нього не міг. Усвідомлення того, що козацький гетьман отримав після Зборова сорок тисяч реєстрового війська і три воєводства, що простягає він руку на Молдавію, а в Чигирині приймає з дарами турецьких послів, приводила його в шаленство, і він кричав до Калиновського, одутлого від безділля і доброї їжі.
— Дожилися, вашмосьць! З хлопами, яких до послуху треба привчати тільки шаблею і нагайкою, ясновельможний круль підписує угоди! А втім, чого можна було сподіватися від Яна Казиміра, який навіть ойчисту мову не вважав своєю, а в ті роки, коли ми стинали козацькій гідрі голови на Масловому Ставу, він шпигував у Франції на користь Іспанії, з повіями по борделях валявся і сьорбав тюремну юшку у французькій тюрмі.
Калиновського дратувало кожне слово Потоцького, він не міг йому донині простити, що той колись злегковажив Хмельницького і вислав на Жовті Води свого марнославного синка нагайками хлопів розганяти. Ловлячи вісті зі світу, Калиновський сушив собі голову, як би скористатися ситуацією, що склалася під Зборовом, і сторгуватися врешті з ханом. Бачив, що можна, і тому сердився, що Потоцький не хоче думати, а воює самою лише жовчю з набагато сильнішим противником.
— Вацьпан забуває про те, що потім, в Італії, Ян Казимір вступив до ордену єзуїтів і повернувся в Польщу кардиналом. Кардинал в королівській родині — то щось значить, добродзєю, якщо не забувати, що католицький костьол підлягає римському папі.
— Так, так нинішній король недарма вчився в єзуїтів. Нам присилає втішні листи, але жодного гроша на викуп. Матка боска, регіментаріями славного війська Польського — баглай [178] Заславський, недоук Остророг і шмаркатий Конецпольський! Та при таких пшевудцах справді прийде koniec Polski... [179] А ми... а я конину їм і кумисом запиваю у Бахчисарайській фортеці!