Я уявив собі величезні печери, залиті примарним бузковим світлом, похмурі завулки, в яких причаїлася смертельна небезпека, і маленького хлопчика, який скрадається попід липкою стіною, ладний щезнути будь-якої миті, розчинитися у непевному сяйві, залишивши ворогові свою невиразну, розпливчасту тінь. Бідний хлопчик. Його треба негайно ж вивезти звідси… Стоп-стоп-стоп! Це все дурниці. Цього всього не буває. Не буває так, щоб існувало складне, мудре, досвідчене життя і не кишіло б навколо нього життя простіше, дурніше. Скільки тут виявили видів живих істот? Чи то одинадцять, чи то дванадцять — і все це в діапазоні від вірусу до людської дитини. Ні, так не буває. Тут щось негаразд. Добре, незабаром дізнаємося. Хлопчик нам про все розповість. А якщо не розповість? Хіба багато людські вовченята розповіли людям про вовків? На що ж розраховує Комов? Мені закортіло негайно ж запитати в Комова, на що той розраховує.
Вандерхузе дочитав останню радіограму, випростався у кріслі, заклав руки за голову й промовив задумливо:
— А я ж знав Семенових. Мушу вам сказати, дуже були славні і водночас дуже дивакуваті люди. Романтики старовини. Звісно, Шура знав усі старовинні закони, він їх постійно цитував. Нам вони видавалися смішними та недолугими, а він знаходив у них якусь принадність… Катастрофа, агонія, жахливі страховиська лізуть у корабель. Знищити бортжурнал, стерти свій слід у просторі — адже на тому кінці сліду Земля! Так, це дуже на нього схоже. — Вандерхузе помовчав. — Між іншим, таких, хто шукає усамітнення, набагато більше, ніж ми з вами думаємо. Бо ж усамітнення — не така вже й погана штука, як ви гадаєте?
— Не для мене, — коротко сказала Майка, не відриваючись від екрану.
— Це тому, що ти молода, — заперечив Вандерхузе. — У твоєму віці Шура Семенов теж любив дружити з багатьма і щоб інші товаришували з ним. І щоби працювати разом — великою гомінкою компанією. І щоб улаштовувати мозкові атаки, і весь час бути у веселому напруженні, і щоб увесь час змагатися, все одно в чому — чи у стрибках із крилами, чи в кількості дотепів за одиницю часу, чи у знанні якихось таблиць… в усьому. А в проміжках на всю горлянку співати під некофон власноруч написані куплети. — Вандерхузе зітхнув. — Зазвичай це минається з початком справжнього кохання… Втім, я про це нічого не знаю. Я знаю тільки, що з тридцять четвертого року Шурик і Марі пішли у групу вільного пошуку. Відтоді я їх, власне, більше не бачив. Одного разу говорив по відео… Я був тоді диспетчером, і Шура питав у мене дозволу на вихід із Пандори. — Вандерхузе знову зітхнув. — Між іншим, батько Шури живий і сьогодні, Павло Олександрович. Треба буде до нього зайти, коли повернемось… — Він помовчав. — Якщо хочете знати, — оголосив він, — я завжди був проти вільного пошуку. Архаїзм. Блукають у космосі поодинці, небезпечно, науковий вихід нікчемний, а деколи й заважають… Пам'ятаєте історію з Каммерером? Усі вони вдають, ніби ми вже оволоділи космосом, ніби ми в космосі, як удома… Неправда це. І ніколи не буде правдою. Космос завжди буде космосом, а людина завжди залишиться тільки людиною. Вона тільки ставатиме все більш і більш досвідченішою, але ніякого досвіду не вистачить, щоб почуватися в космосі як удома. По-моєму, Шурик і Марі так нічого і не знайшли в космосі, принаймні, нічого такого, про що можна було б розповісти хоча б за столом у кают-компанії.
— Зате вони були щасливі, — сказала Майка, не обертаючись.
— Чому ти так думаєш?
— Інакше вони повернулись би! Навіщо їм було щось шукати, якщо вони й без того були щасливі? — Майка зло глянула на Вандерхузе. — Що взагалі варто шукати, крім щастя?
— Я міг би тобі відповісти, що той, хто щасливий, нічого й не шукає, — сказав Вандерхузе, — але я не готовий до такої глибокої суперечки, та й ти теж, чи не так? Рано чи пізно ми почнемо застосовувати поняття щастя до негуманощів…
— На борту! — пролунав голос Комова. — Дивитись уважно!
— Саме це я і хотів сказати, — промовив Вандерхузе, і Майка знову повернулася до екрану.
Тепер ми дивилися на екран утрьох. Сонце було зовсім низько, воно висіло над самими верхів'ями, і на сопках уже лежали тіні.
Яскраво відсвічувала посадочна смуга, шапка пари над болотом здавалася тепер важкою і нерухомою, а верхівка її, крізь яку пробивалося сонячне світло, зробилася пронизливо-фіолетовою. Все навкруг було дуже нерухомим, навіть Комов.
— П'ята година, — тихо сказав Вандерхузе. — Чи не час нам уже обідати? Геннадію, як ви будете їсти?
— Мені нічого не треба, — сказав Комов. — Я захопив із собою. А ви попоїжте, потім може бути не до того.
Я піднявся.
— Піду готувати. Які замовлення?
І тут Вандерхузе сказав:
— Бачу!
— Де? — відразу ж запитав Комов.
— Йде до нас берегом, з боку айсберга. Десь градусів шістдесят від вашого напрямку до корабля.
— Ага, — сказала Майка. — Я теж бачу! Справді, йде.
— Не бачу! — нетерпляче сказав Комов. — Дайте координати за далекоміром.
Вандерхузе запхав обличчя у нарамник далекоміра і продиктував координати. Тепер і я помітив: уздовж самої крайки чорної води, не поспішаючи, наче знехотя, шкандибала до корабля зеленава, дивно скособочена постать.
— Ні, не бачу, — сказав Комов із досадою. — Розповідайте мені.
— Н-ну, значить, так… — почав Вандерхузе і відкашлявся. — Іде повільно, дивиться на нас… В руках оберемок якогось пруття… Зупинився, подлубав ногою в піску… Бр-р-р, на такому холоді — голяка… Пішов далі… Дивиться у ваш бік, Геннадію… Цікаво, анатомія в нього не людська, точніше, не зовсім людська… Ось він знову зупинився і весь час дивиться у ваш бік. Невже ви його не бачите, Геннадію? Адже він прямо у вас на траверзі[14], до вас він зараз ближче, ніж до нас…
П'єр Олександрович Семенов, космічний мауглі, наближався. Зараз до нього було метрів двісті, і, коли Майка давала на моніторі збільшене зображення, можна було роздивитися навіть його вії. Західне сонце саме проглянуло в проміжок між двома гірськими піками, знову зовсім посвітлішало, довгі тіні простяглися уздовж пляжу.
Це була дитина, десь дванадцятирічний хлопчик, вайлуватий підліток, кістлявий, цибатий, з гострими плечима і ліктями, але на цьому схожість зі звичайним хлопцем закінчувалася. Вже обличчя його не було хлопчачим — з людськими рисами, але зовсім нерухоме, скам'яніле, застигле, як маска. Тільки очі він мав живі, великі, темні, і стріляв ними вліво та вправо, немов крізь прорізи на масці. Вуха в нього були великі, відстовбурчені, праве було помітно більшим за ліве, а з-під лівого вуха тягся через шию до ключиці темний нерівний шрам — грубий, неправильно загоєний рубець. Рудуваті, збиті в купу патли безладними пасмами спадали на чоло і на плечі, стирчали в різні боки, хвацьким вихором здіймалися на маківці. Моторошне, неприємне обличчя, і на додачу — мертвотного, синювато-зеленого відтінку, вилискувало, наче змащене якимось жиром. Зрештою, так само вилискувало і все його тіло. Він був зовсім голий, і, коли він підійшов до корабля зовсім близько та жбурнув на пісок оберемок суччя, стало видно, який він весь жилавий, без усяких там слідів цієї зворушливої дитячої беззахисності. Він був кістлявий, так, але не худющий — напрочуд, по-дорослому жилавий, але не мускулястий, не атлет, а саме жилавий, і ще стали помітними страшні рвані шрами — глибокий шрам на лівому боці через ребра до самого стегна, через що він і був таким скособоченим, і ще шрам на правій нозі, і глибока вм'ятина посеред грудей. Так, видно, нелегко йому тут довелося. Планета старанно жувала і гризла людське дитя, та, мабуть, таки привела його у відповідність до себе.