Та й виконувати її тут нецікаво. На будь-якій порядній біологічно активній планеті дідька лисого я стояв би отак, руки в кишенях, на третій день після посадки. Я би літав зараз як підпалений. Налагодження, запуск і щодобовий контроль настройки сторожа-розвідника. Організація навколо корабля — і навколо будівельного майданчика, між іншим, — Зони Абсолютної Біологічної Безпеки. Забезпечення згаданої ЗАББ від нападу з-під Грунту. Кожні дві години контроль і заміна фільтрів — зовнішніх бортових, внутрішніх бортових та індивідуальних. Облаштування могильника для поховання всіх відходів, у тому числі й використаних фільтрів. Кожні чотири години стерилізація, дегазація та дезактивація керуючих систем кібермеханізмів. Контроль інформації роботів медслужби, запущених за межі ЗАББ. Ну й інші дрібниці: метеозонди, сейсмічна розвідка, спелеонебезпека, тайфуни, обвали, селі[2], карстові скиди{Карстові скиди — скиди, спричинені дією підземних вод у розчинних породах.}, лісові пожежі, виверження вулканів…
Я уявив собі, як я, у скафандрі, спітнілий, невиспаний, злий і вже трохи отупілий, промиваю нервові вузли товстуну Тому, а сторож-розвідник мотається в мене над головою і з наполегливістю ідіота удвадцяте сповіщає мене про появу під ген тим корчем страшної крапчастої жаби невідомого йому виду, а в навушниках верещать тривожні сигнали не на жарт схвильованих роботів мед служби, які з'ясували, що такий-то місцевий вірус дає нестандартну реакцію на пробу Балтерманца і, отже, теоретично здатен прорвати біоблокаду. Вандерхузе, котрий, як і належить лікарю та капітану, сидить у кораблі, ставить мене до відома, що виникла небезпека провалитись У драговину, а Комов із крижаним спокоєм у голосі повідомляє по радіо, що двигун глайдера, наскільки він розуміє, сточений маленькими комахами, схожими на мурах, і що мурахи ці в даний момент пробують на зуб його скафандр… Ух! Проте на таку планету мене, звісно, не взяли б. Мене взяли саме на таку планету, для якої інструкції не писані. Бо не потрібні вони там.
Перед люком я затримався, струсив з підошов налиплий пісок, постояв трохи, поклавши долоню на теплий дихаючий борт корабля, і тицьнув пальцем у перетинку. У кораблі теж було тихо, але це все-таки була домашня тиша, тиша порожньої і затишної квартири. Я скинув доху і пройшов просто в рубку. Біля свого пульта я затримуватися не став — я й так бачив, що все гаразд, — а відразу сів за рацію. Радіограми лежали на столику. Я увімкнув шифратор і почав набирати текст. У першій радіограмі Комов повідомляв на базу координати трьох передбачених стійбищ, звітував про мальків, яких учора запустили в озеро, і радив Кіматурі не поспішати з плазунами. Усе це було більш-менш зрозуміло, та от із другої радіограми, адресованої в Центральний інформаторій, я зрозумів тільки, що Комову до зарізу потрібні дані щодо ігрек-фактора для двонормального гуманоїда з чотирьохповерховим індексом, який у цілому складається з дев'яти цифр і чотирнадцяти грецьких літер. Це була суцільна і непроникна вища ксенопсихологія{[3]}, на якій я, як і будь-який нормальний гуманоїд індексу нуль, не розумівся абсолютно. Та й не треба.
Набравши текст, я увімкнув службовий канал і передав усі повідомлення в одному імпульсі. Потім я зареєстрував радіограми, і раптом мені спало на думку, що час і мені надіслати свій перший звіт. Себто, що, власне, означає — звіт… "Група ЕР-2, будівельні роботи за стандартом 15, виконання стільки-то відсотків, дата, підпис". Усе. Мені довелося підвестися і підійти до свого пульта, щоби поглянути на графік виконання, і я відразу зрозумів, чого це мене раптом потягло на звіт. Справа тут була не у звіті, а просто я, напевно, вже досить досвідчений кібертехнік і відчув перебій, навіть нічого не бачачи і не чуючи: Том знову зупинився, зовсім як учора, ні з того ні з сього. Як і вчора, я роздратовано тицьнув пальцем у клавішу контрольного виклику: "У чому річ?" Як і вчора, сигнал затримки відразу ж згас — і спалахнув рубіновий вогник: "У нас усе гаразд, виконуємо завдання. Чи немає нових вказівок?" Я дав йому вказівку відновити роботу й увімкнув відеоекран. Джек і Рекс працювали завзято, і Том також зрушився, але в перші секунди якось дивно, мало не боком, проте відразу ж вирівнявся.
— Е, брате, — сказав я вголос, — видно, ти в мене перевтомився і треба тебе, брате, почистити. — Я зазирнув у робочий щоденник Тома. Профілактику йому належало робити сьогодні ввечері. — Гаразд, до вечора ми з тобою якось дотягнемо, як ти гадаєш?
Том не заперечував. Якийсь час я дивився, як вони працюють, а потім вимкнув відеоекран: айсберг, туман над болотом, темні скелі… Хотілось обійтися без цього.
Звіт я все-таки надіслав і відразу зв'язався з ЕР-6. Вадик відгукнувся негайно, наче тільки цього і чекав.
— Ну що там у вас? — запитали ми один одного.
— У нас нічого, — відповів я.
— У нас ящірки поздихали, — повідомив Вадик.
— Ех, ви, — сказав я. — Попереджав же вас Комов, улюблений учень доктора Мбоги: не поспішайте ви з плазунами.
— А хто з ними поспішає? — заперечив Вадик. — Якщо хочеш знати мою думку, вони тут просто не виживуть. Спекота ж!
— Купаєтесь? — запитав я із заздрістю.
Вадик помовчав.
— Споліскуємося, — відповів він з неохотою. — Час від часу.
— Чого так?
— Порожньо, — сказав Вадик. — Нагадує жахливо велику ванну… Ти цього не зрозумієш. Нормальна людина такої неймовірної ванни уявити не може. Я тут заплив кілометрів на п'ять, спочатку все було гаразд, а потім раптом як уявив собі, що це ж не басейн — океан! І, крім мене, нема в ньому жодної живої тварюки… Ні, старий, тобі цього не зрозуміти. Я мало не потонув.
— Та-а-к, — протягнув я. — Отже, у вас теж…
Ми потеревенили ще декілька хвилин, а потім Вадика викликала база, і ми поспіхом розпрощались. Я викликав ЕР-9. Ганс не відгукнувся. Можна було б, звісно, викликати ЕР-1, ЕР-3, ЕР-4 й так далі — до ЕР-12, поговорити про те, що, мовляв, порожньо, безживно, мовляв, але яка з цього користь? Якщо подумати, ніякої. Тому я вимкнув рацію і переселився до себе за пульт. Якийсь час я сидів просто так — дивився на робочі екрани і думав про те, що справа, яку ми робимо, це подвійно добра справа: ми не тільки рятуємо пантіанців від неминучої і поголовної загибелі, ми ще й цю планету рятуємо — від порожнечі, від мертвої тиші, від безглуздя. Потім мені спало на думку, що пантіанці, напевно, доволі дивна раса, якщо наші ксенопсихологи вважають, що ця планета підходить їм найкраще. Дивний, мабуть, спосіб життя у них на Панті. От доставлять їх сюди — спочатку, звичайно, не всіх, а по два — по три представники від кожного племені, — побачать вони цей промерзлий пляж, цей айсберг, порожній крижаний океан, порожнє бузкове небо, побачать і скажуть: "Чудово! Зовсім як удома!" Якось не віриться. Щоправда, до їхнього приїзду тут уже не буде так порожньо. В озерах буде риба, в хащах — дичина, на мілинах — їстівні мушлі. Може, і ящірки коли-небудь приживуться, а наш айсберг засидять які-небудь пташечки… До того ж, слід сказати, у становищі пантіанців не доводиться особливо перебирати. Якби, наприклад, стало відомо, що наше Сонце от-от вибухне і злиже із Землі все живе, я, напевно, теж не вередував би. Напевно, сказав би собі: нічого, якось проживемо. Щоправда у пантіанців ніхто й не питає. Вони однаково нічого не розуміють, космографії в них ще немає, навіть найпримітивнішої. Тож вони і не дізнаються, що переселилися на іншу планету…