А Рулле додав:
— Ми не бачили твого паршивого годинника! Сам стережи свої речі!
Але тієї миті Карлсон підняв з підлоги спочатку гаманця, [324] а потім годинника і всунув їх у руки Оскарові. Той схопив свої речі і сказав:
— Дякую, любий Філле, дякую, любий Рулле. Але більше так не жартуйте зі мною.
Тоді Карлсон з усієї сили вдарив Філле по нозі.
— Ти мені заплатиш за це, Рулле! — заверещав той. Тоді Карлсон з усієї сили вдарив по нозі Рулле.
— Ти здурів, Філле? Чого ти б'єшся? — крикнув Рулле.
І вони посхоплювалися й почали так лупцювати один одного, що всі тарілки попадали зі столу й порозбивалися в друзки.) Оскар страшенно перелякався, сховав свого гаманця та годинника і чимдуж дременув з кімнати.
Більше він туди не повертався.
Малий теж злякався, але не міг утекти і тому, причаївшись, як миша, сидів під столом.
Філле був дужчий за Рулле, він виштовхав його аж до сіней і ще там частував стусанами.
Тоді Карлсон і Малий мерщій вилізли з-під столу й побачили, що всі тарілки побиті вщент, лише миска ціла.
— Чого миска має бути ціла, як усі тарілки побиті? Це ж буде така самотня й нещасна миска! — сказав Карлсон і щосили шпурнув миску додолу.
Потім вони з Малим кинулися до вікна й швидко вилізли на дах.
Малий почув, як волоцюги повернулися до кімнати і як Філле сказав:
— На якого біса ти, дурню, віддав йому годинника й гаманця?
— Ти що, здурів? — відповів Рулле.— Це ж ти віддав їх!
Почувши їхню лайку, Карлсон так зареготав, що в нього аж живіт затрясся. Потім він сказав:
— Ну, на сьогодні годі. [325]
Малому також здавалося, що вони сьогодні досить уже нажартувалися.
Тим часом зовсім стемніло, і Малий та Карлсон, взявшись за руки, подалися назад дахами до Карлсоно-вої хатки, що стояла за димарем на тому будинку, де жив Малий.
Коли вони вже майже дійшли туди, то почули, що внизу, гучно сигналячи сиреною, мчить пожежна машина.
— Певне, десь горить,— сказав Малий.— Бачиш, приїхали пожежники.
— А що, як це в твоєму домі? — з надією в голосі мовив Карлсон.— От хай тільки вони покличуть мене, і я їм відразу допоможу. Я ж найкращий у світі пожежник.
З даху їм видно було, що пожежна машина зупинилась якраз перед будинком Малого і довкола неї зібрався натовп. Але пожежі вони ніде не бачили. Та раптом від машини до даху швидко звелася довжелезна драбина, достеменно така, як буває в пожежників.
— А що, як це по мене? — враз занепокоївся Малий, згадавши про записку, що її він лишив у своїй кімнаті: адже тепер уже було досить-таки пізно.
— Чого б це пак? — здивувався Карлсон.— Невже комусь могло не сподобатись, що ти надумав трохи погуляти по даху?
— Еге ж, моїй мамі,— сказав Малий.— У неї нерви... Коли Малий подумав про це, йому стало шкода мами,
і він захотів швидше повернутися додому.
— А можна було б трохи пожартувати з пожежниками,— запропонував Карлсон.
Проте Малий не хотів більше жартувати. Він тихенько стояв і чекав, коли вже нарешті добереться до нього драбиною пожежник.
— Ну добре,— погодився Карлсон.— Мабуть, пора й мені лягати. Звичайно, ми поводилися дуже чемно, [326] просто на диво спокійно, але ж не слід забувати, що в мене була сьогодні вранці гарячка щонайменше тридцять — сорок градусів.
І Карлсон подався до своєї хатки.
— Гей-гоп, Малий! — вигукнув він.
— Гей-гоп, Карлсоне! — озвався Малий, не зводячи погляду з пожежника, що дедалі вище вилазив драбиною.
— Слухай, Малий! — гукнув Карлсон, перше ніж сховатися за димарем.— Не кажи пожежникові, що я тут живу! Ти ж знаєш, я найкращий у світі пожежник, і вони будуть щоразу посилати по мене, коли десь загориться будинок.
Пожежник був уже близько.
— Не рухайся з місця! — звелів він Малому.— Стій спокійно, я зараз вилізу і зніму тебе!
Малий подумав, що це велика люб'язність пожежни-кова — застерегти його, проте вона зовсім зайва. Він же гуляв по дахах від самого обіду, а тут йому не дозволяють ступити кілька кроків до драбини.
— Це моя мама послала вас? — спитав Малий пожежника, коли той ніс його драбиною.
— Звичайно, мама, а хто ж,— відповів пожежник.— Але... мені весь час здавалося, що на даху було двоє хлопців.
Малий згадав, що просив його Карлсон, і поважно відповів:
— Ні, там, крім мене, не було більше нікого.
У мами справді були "нерви". Вона, і тато, і Боссе, і Бетан, і ще багато інших людей чекали внизу на Малого. Мама кинулась до нього, обняла його; вона й сміялася, й плакала. Потім тато поніс його додому, міцно пригортаючи до себе.
— Як ти нас налякав, Малий! — мовив Боссе.
А Бетан теж плакала й казала крізь сльози: [327]
— Обіцяй, що більше ніколи так не робитимеш! Чуєш, ніколи!
А через годину, як Малий лежав уже в ліжку, біля нього зібралась уся родина, ніби це був день його народження. Але тато сказав дуже поважно:
— Невже ти не розумів, що ми будемо хвилюватися? Не думав, що мама журитиметься й плакатиме?
Малий заворушився на ліжку.
— Ну чого було хвилюватися? — буркнув він. Мама міцно-міцно обняла його.
— Подумай тільки, а якби ти впав,— сказала вона.— Якби ми втратили тебе?
— Ви б тоді жалкували за мною? — з надією в голосі спитав Малий.
— Звичайно, жалкували б, а як же ти гадаєш? — відповіла мама.— Ти ж сам знаєш, що ми не віддали б тебе ні за які скарби на світі.
— Не віддали б навіть за сто тисяч мільйонів крон?
— Навіть за сто тисяч мільйонів крон.
— То я так дорого коштую? — здивувався Малий.
— Еге ж,— сказала мама і обняла його ще раз.
Малий міркував собі: сто тисяч мільйонів крон, яка величезна купа грошей! Невже він справді може так дорого коштувати? Адже цуценя, чудове цуценя можна купити всього лише за п'ятдесят крон.
— Слухайте, тату,— сказав нарешті Малий,— якщо я справді коштую сто тисяч мільйонів крон, то чи не можна мені одержати з цих грошей тепер п'ятдесят крон, щоб я купив собі маленького песика?
Карлсон грається в привида
Аж наступного дня біля столу, коли всі обідали, тато й мама спитали Малого, як він опинився на даху.
— Ти проліз у віконце на горищі? — спитала мама. [328]
— Ні, я полетів з Карлсоном, що живе на даху,— відповів Малий.
Мама й тато ззирнулися.
— Ні, це вже занадто,— сказала мама.— Той Карлсон уже сидить мені в печінках!