— Тікайте, військо!
Втім, куди втечеш? Попереду — море, а за спиною — царські посіпаки. Якби були птахами — злетіли б у височінь, якби були кротами — заховалися б під землю. А так? Найменший музикант, отой, що тільки нещодавно навчився ходити, затулив личко руками й заплакав.
Зненацька сосна схилила віти до самої землі й прошепотіла:
— Вилазьте на гілки! — І, мов руками, обняла малих музикантів, підняла їх на самісіньку верхівку, куди ледь сягав погляд, однак це не зупинило переслідувачів.
— Принесіть драбини! — наказав найголовніший вивідувач. Проте, коли перший переслідувач дістався до гілки, на якій сиділи малі музиканти, та раптом підстрибнула вгору. Мусили розшукувані доточувати драбину. Надаремно. Сосна росла вище й вище: до самого неба. Хлопчаків уже не було видно, але переслідувачі не спішили йти з берега моря, а табором розташувалися під сосною. Ачей, малі музиканти вночі, коли холоднішає і голод дається взнаки, спустяться на землю, бо як без них показатися цареві на очі!
Ось уже й сутінки оповили землю, а малі музиканти все сиділи на сосні. Не спустилися вони звідти ні вночі, ні на другий, ні на третій день. Переслідувачі більше не могли чекати. З допомогою міцного мотузка найхоробріший з них дістався аж на самісіньку верхівку сосни й звідти гукнув:
— Таж тут нікого немає!
Даремно вивідувані порозбігалися у всі боки, шукаючи малих утікачів. Так ні з чим і повернулися вони до царського палацу.
А з могутньої крони сосни полинула тиха й ніжна пісня цвіркунів. Рибалки зрозуміли, що малі музиканти не покинули їх.
Найліпше ту пісню чути влітку, коли зорі опускаються низенько-низенько і ніжно сріблять хвилі: тоді пісня наповнює ніч, заколисуючи трави й море.