Я напився. Дихалось легко. На світанні пісок такої барви, як мед. I від цієї барви меду я теж був щасливий. Чого б то мені журитись.
— Ти повинен виконати обіцянку,— стиха озвався маленький принц, знову сідаючи коло мене.
— Яку обіцянку?
— Пам'ятаєш... обротьку для мого баранця... Я ж відповідаю за ту квітку.
Я добув із кишені свої малюнки, маленький принц поглянув на них і засміявся.
— Баобаби в тебе схожі на капустини...
— О!
А я так пишався своїми баобабами!
— А в лиса твого вуха... наче роги! I які довгі!
I він знову засміявся.
— Ти несправедливий, хлопче. Я ж ніколи нічого не вмів малювати, хіба що удава в натурі і в розрізі.
— Ні, дарма,— заспокоїв він мене.— Діти й так знають.
I я намалював обротьку для баранця. Віддав малюнок, і серце в мене стислося.
— Ти щось надумав, а я не знаю...
Але він не відповів.
— Бачиш,— мовив він,— завтра минає рік, як я потрапив до вас на Землю.
I замовк. Потім додав:
— Я упав зовсім близько звідси...
I зашарівся.
I знову, бозна й чому, мене оповила якась дивна зажура. Все-таки я спитав:
— Отже, не випадково тиждень тому, того ранку, коли ми познайомилися, ти блукав тут самотою, за тридев'ять земель від людського житла? Ти повертався туди, де тоді упав?
Маленький принц зашарівся ще дужче. А я додав нерішуче:
— Може, тому, що минає рік?..
I знову він почервонів. Він ніколи не відповідав на питання, але ж коли червонієш, то це означає "так", еге ж?
— О! — мовив я.— Я боюсь...
Але він перейняв мене:
— Пора тобі братися до роботи. Вертайся до своєї машини. Я чекатиму на тебе тут.
Приходь завтра ввечері...
Мені не стало спокійніше, одначе. Я згадав лиса. Коли ти даєш себе приручити, потім доводиться й плакати.
XXVI
Неподалік від колодязя збереглися руїни давнього кам'яного муру. Наступного вечора, скінчивши з роботою, я вернувся туди і ще здалеку побачив, що маленький принц сидить на краю муру спустивши ноги. I почув його голос:
— Хіба ти не пам'ятаєш? Це було зовсім не тут.
Очевидно, хтось йому відповідав, бо він заперечив:
— Ні, ні! Саме цього дня, тільки не в цьому місці.
Я наближався до муру. Але нікого більше я там не побачив. А проте маленький принц знову мовив комусь:
— Атож, на піску ти побачиш, де мої сліди починаються. Тобі доведеться лише заждати мене. Сьогодні вночі я туди прийду.
До муру лишалося двадцять метрів, але я так само нікого не бачив.
По недовгій мовчанці маленький принц спитав:
— А в тебе добра отрута? Ти певна, що я недовго мучитимусь?
Я зупинився, і серце мені стислося, але я досі ще нічого не розумів.
— Тепер іди,— мовив маленький принц.— Я хочу стрибнути вниз.
Тоді я опустив очі і аж підскочив! Під муром, звівши голову до маленького принца, згорнулась жовта гадючка, від укусу якої людина гине за тридцять секунд.
Намацуючи в кишені револьвера, я бігом кинувся до неї, але, почувши шурхіт моїх кроків, гадюка тихо, мов змеженілий ручай, заструмувала по піску і з ледве чутним металевим дзвоном заповзла поміж каміння.
Я підбіг до муру саме вчасно, щоб підхопити на руки маленького принца, білого мов сніг.
— Що за витівки! Ти вже забалакуєш із гадюками!
Я розв'язав золотого шарфа, який він постійно носив. Змочив йому скроні і відпоїв водою. Але я не зважувався більше ні про що розпитувати. Він поважно глянув на мене і обвив мою шию руками. Я почув, як тіпається його серце, мов у підстреленої пташки. Він сказав мені:
— Я радий, що ти знайшов, у чому там був клопіт із твоєю машиною. Тепер ти можеш вернутися додому.
— Звідки ти знаєш?
Я саме збирався сказати йому, що над усі сподівання таки полагодив літака!
Він нічого не відповів на моє питання, сказав лише:
— Я теж сьогодні вертаюся додому.
Потім додав журно:
— Це куди далі... це багато важче...
Я відчував, що речі діються якісь чудні. Я стискав його в обіймах, наче малу дитину, а проте здавалося, ніби він вислизає просто в якесь провалля, і мені незмога його утримати...
Його задумливий погляд тікав кудись у далечінь.
— У мене лишиться твій баранець. I ящик для баранця. I обротька...
I він сумно всміхнувся.
Я довго чекав. Відчував, що він опритомнював.
— Ти трохи злякався, хлопче...
Ще б не злякатися! Але він тихенько засміявся:
— Куди страшніше буде сьогодні ввечері...
I знову мене обсипало морозом передчуття непоправного. Невже, невже я більше ніколи не почую, як він сміється? Цей сміх для мене — ніби джерело в пустелі.
— Хлопче, я хочу ще почути, як ти смієшся...
Але він сказав:
— Сьогодні вночі минає рік. Моя зірка саме над тим місцем, де я упав рік тому...
— Слухай, хлопче, адже вся ця історія з гадюкою, з побаченням і з зіркою — це просто лихий сон, еге ж?
Але він не відповів. Сказав лише:
— Найголовнішого не побачищ очима...
— Це як із квїткою. Як ти любиш квітку, що росте десь на далекій зірці, вночі тобі любо дивитися на небо. Всі зорі розквітають.
— Авжеж.
— Це як із тією водою. Коли ти дав мені напитися, вода була наче музика... а все та корба й вірьовка... пам'ятаєш?.. вода була чудова.
— Вночі ти подивишся на зорі. Моя зірка дуже маленька, я не можу тобі й показати, де вона. Та це й краще. Вона буде для тебе просто одна з численних зірок. I тобі подобатиметься зорювати... Всі зорі стануть тобі за приятелів. I потім я тобі дещо подарую...
I він засміявся.
— О хлопче, хлопче, як я люблю цей твій сміх!
— Оце й буде мій подарунок... це буде, як із тою водою...
— Що ти хочеш сказати?
— У кожної людини свої зорі. Для одних, тих, хто подорожує, вони дороговказ. Для інших це просто маленькі вогники. Для вчених зірки — наукова загадка. Для мого ділка вони золоті. Але всі ці зорі німі. А ти матимеш такі зірки, яких більше ні в кого немає...
— Як це розуміти?
— Я житиму на одній із зірок, я там сміятимусь, і коли ти подивишся вночі на небо, це буде так, наче всі зорі сміються. Ти матимеш зорі, що вміють сміятися!