– Мій милий хлопчику, лорде Фонтлерою, я так тішуся, так тішуся! – вимовила вона.
Далі вона перейшлася з ним по парку, Седрик їй усе показував і розповідав. Потім він завів її до містера Гобса та Діка і пояснив:
– Міс Герберт, а це мій давній друг, містер Гобс. А то Дік, також мій давній друг. Я розповідав їм, яка ви вродлива, і пообіцяв, що вони зможуть вас побачити, коли приїдете на мій день народження.
Міс Вів'єн потиснула руку обом друзям, а потім вони ще якийсь час стояли і розмовляли про різні речі. Вона розпитувала про Америку, про їхню подорож до Англії та як їм тут ведеться. Фонтлерой стояв побіч, не відриваючи від неї захопленого погляду. Його щоки аж палали на радощах, бо ж він бачив, що міс Вів'єн дуже сподобалася його друзям, містеру Гобсу і Дікові.
– Тааак, – протягнув Дік, коли міс Вів'єн уже відійшла від них, – таких красунь я ще не видів! Вона… вона як квітка, кажу вам!
І справді, коли вона проходила поруч, погляди всіх гостей були звернені на неї, – як, зрештою, і на юного лорда Фонтлероя. Світило сонце, майоріли прапорці, гості танцювали і чудово бавилися, і Седрик, який усе це бачив, був просто на сьомому небі від щастя. Увесь світ, здавалося, усміхався йому.
У той день, окрім юного лорда Фонтлероя, ще одна людина почувалася справді щасливою. Був це старий чоловік, якого, попри його багатство і шляхетне походження, почуття щастя навідувало нечасто. Можливо, зараз він почувався так добре тому, що сам став бодай на крихту кращим. Звісно, граф в одну мить не перетворився на таку чуйну і добру людину, як про нього думав Фонтлерой, проте він принаймні почав когось любити у своєму житті. Мало того, граф сам відчув втіху, коли зробив кілька добрих справ, до яких його схилив цей чистий душею і серцем хлопчик – і це поклало початок змін. Із кожним днем граф усе більше захоплювався дружиною свого наймолодшого сина, місіс Ерол. Люди бачили, що він ставиться до неї з повагою і симпатією – і це була правда. Йому подобалося розмовляти з нею, подобалося бути у її товаристві. Сидячи у своєму кріслі, граф із задоволенням спостерігав за її рухами, слухав, як вона розмовляє зі сином. Йому ж бо так незвично було чути ці ніжні слова, сповнені любови. Тепер-то граф починав розуміти, чому хлопчик, який виріс на маленькій нью-йоркській вуличці і товаришував із бакалійником та чистильником взуття, був настільки гарно вихований, що нікому не довелося за нього червоніти, навіть коли доля розпорядилася так, що той хлопчик став спадкоємцем графського титулу і тепер живе в англійському замку.
Насправді усе було доволі просто: хлопчик-бо зростав поруч із доброю та ніжною душею, якою була його матуся. Вона вчила його піклуватися про інших. Воно ніби дуже просто – але ця наука виявилася найважливішою річчю. Хлопчик анічогісінько не знав про жодних графів та їхні замки, йому геть нічого не було відомо про всю ту розкіш, якою вони оточені. Проте всі його любили, бо мав щире серце, яке з любов'ю відкривалося до кожного, хто стрічався на його шляху. А мати таке серце – то важить більше, аніж народитися королем.
Втішений граф Доринкурт цілий день невідступно спостерігав за своїм онуком, як той проходжувався по парку, як розмовляв із гістьми, як вітався з усіма, хто його знав, привітно киваючи головою, як спілкувався зі своїми американськими друзями, Діком та містером Гобсом, або, стоячи поруч із матусею чи міс Герберт, уважно слухав те, що вони говорили.
Та найліпше старий граф почувався, коли вони разом із Фонтлероєм підійшли до великого намету, де гостилися найповажніші Доринкуртські орендарі. Вони охоче частувалися розкішними наїдками та раз у раз піднімали тости. Спершу орендарі радо випили за здоров'я графа – і при цьому ім'я графа Доринкурта викликало у їхньому колі щире пожвавлення, якого перед тим ніколи не спостерігалося. Та ще більше радісних вигуків викликав наступний тост – за здоров'я "маленького лорда Фонтлероя". І якщо хтось іще мав сумніви у тому, чи юний лорд тішиться любов'ю серед орендарів – то у цей момент ті сумніви мали негайно розвіятися. Бо ж як тільки було вимовлено ім'я Фонтлероя, усі дружно підняли келихи, весело загомоніли і зааплодували!
Графові усе більше подобалися ці люди, ці щирі веселуни, які забули про стриманість і про те, що тут зібралися поважні леді і джентльмени, які ото на них дивляться із замку. У наметі панував веселий гамір. Фермерські жінки з материнською ніжністю дивилися на цього маленького хлопчика, який стояв перед ними разом зі своєю матусею і графом. Одна з них, затримавши на Седрику зволожілий погляд, промовила до своєї сусідки:
– Най Господь благословить ту дитину!
Маленький лорд Фонтлерой страшенно втішився, почувши це. Він усміхався гостям, ґречно вклонявся, а густий рум'янець заливав його щічки.
– Це вони так люблять мене, матусю? – запитував. – Так, матусю? Ой, я такий радий!
Граф поклав свою руку йому на плече і проказав:
– Фонтлерою, подякуй гостям за їхню приязнь.
Фонтлерой підняв погляд спершу на дідуся, а потім глянув на матусю.
– Треба зараз подякувати? – спитав, дещо засоромившись.
Місіс Ерол усміхнулася йому, і міс Герберт також. Обоє кивнули головою.
Седрик ступив крок уперед. Очі всіх присутніх були звернені до нього. І ось він почав говорити. Його чистий дитячий голос звучав дзвінко і впевнено.
– Я дуже вам вдячний! – вимовив він. – Маю надію, що вам сподобалося тут, на моєму дні народженні… бо мені дуже сподобалося. І я тішуся, що стану графом. Тобто спочатку я не дуже того хотів, але зараз… я вже полюбив це місце. Так, Доринкурт просто чудовий! І коли я стану графом, то намагатимусь бути таким добрим, як мій дідусь.
І серед захоплених вигуків й аплодисментів Седрик полегшено зітхнув, відступив назад, узяв графа за руку і притулився до нього.
На цьому можна було би й завершити цю розповідь. Проте мушу ще поділитися одною цікавою новиною. Отож містер Гобс так захопився аристократичним стилем життя, а, окрім того, йому ніяк не хотілося розлучатися зі своїм юним другом, що врешті-решт він продав свою крамницю у Нью-Йорку й осів в Ерлсборо, селі побіля Доринкуртського замку, де відкрив нову крамницю, що перебувала під опікою того-таки замку і приносила немалий прибуток. І хоча зі старим графом Доринкуртом бакалійник аж так близько не заприязнився, та однак – можете мені повірити: невдовзі містер Гобс втягнувся в життя аристократів більше, ніж сам граф, і ранок його починався із читання новин про англійський королівський двір та про Палату Лордів! А десь через десять років, коли Дік, по завершенні навчання, саме збирався відвідати свого брата у Каліфорнії і спитав бакалійника, чи не бажає він бува повернутися до Америки, то містер Гобс лише заперечливо похитав головою.