– Матусю, – звернувся він, – а правда, тут дуже гарно? Тішуся, що мені випало щастя тут жити. Такий гарний великий дім!
Звісно, якщо порівнювати з їхнім будиночком на тісній нью-йоркській вуличці, то цей дім і справді здавався дуже світлим і просторим. Мері завела їх нагору, у спальню, стіни якої були перетягнуті барвистим ситцем. У каміні весело гуготів вогонь, а перед каміном спокійно спала велика біла кішка перської породи.
– То економка із замку прислала вам її, мем, – пояснила Мері. – Вона добра жінка, і постаралася все для вас приготувати. Я бачила її коротко, то й перемовилися троха. Вона дуже любила капітана, дуже, мем, і тепер все сумує за ним. Ото вона мені і сказала: як місіс Ерол зобачить ту кішку під каміном – то їй відразу здасться, ніби вона вдома. Вона ж капітана знала від малого. Казала, файна була дитина, а як виріс – то ще файніший ся зробив. І характер мав добрий – все шось доброго скаже і їй, і всім, кого ото тілько зобачив, чи то який вельможний аристократ, чи то простий чоловік. А я їй тоді кажу: "Та його син – то викапаний тато. Малий геть в нього вдався – такий милий і файний хлопчисько, як сам капітан Ерол".
Помившись і перевдягнувшись після дороги, місіс Ерол і Седрик спустилися вниз у велику світлу вітальню. Правда, стеля тут була не надто висока, а старі меблі – усі ці великі крісла з високими спинками та масивними поручнями, прикрашеними старомодним різьбленням, дещо незвичні полиці, шухлядки – видавалися трохи важкими. Перед каміном замість килимка лежала велика тигрова шкіра, а обабіч стояли фотелі. Велична біла кішка, яка відразу по приїзді нових господарів пішла була за лордом Фонтлероєм нагору, тепер знову спустилася сюди, до вітальні. Седрик відразу вмостився на тигрячому хутрі перед каміном, а кішка згорнулася клубочком побіч, немовби пропонуючи подружитися. Седрик так втішився, що поклав голову поруч з кішкою і почав її гладити, при цьому зовсім не звертаючи уваги на те, про що розмовляють його мати та містер Гевішем.
Вони говорили доволі тихо. Місіс Ерол виглядала схвильованою – це виказувала її блідість.
– Хоч сьогодні йому не треба їхати? – спитала вона. – Бодай сьогодні він ще залишиться зі мною?
– Звісно, – так само тихо відповів містер Гевішем. – Сьогодні він не мусить їхати. Щойно ми пообідаємо, я сам поїду до замку і повідомлю графа, що ви вже прибули.
Місіс Ерол глянула на Седрика. Хлопчик безтурботно лежав собі, зручно вмостившись на тигрячій шкурі. На його рум'яному личку вигравали відблиски полум'я, золотаві пасма розсипались по тигрячій шкурі (яка виконувала роль килимка), а кішка дрімотливо муркотіла – так їй подобалося, що Седрик гладить її своєю делікатною долонькою.
На обличчі місіс Ерол з'явився ледь помітний усміх.
– Граф навіть не здогадується, чого мене позбавляє, забираючи його від мене, – сумно проказала вона.
Тоді перевела погляд на адвоката і додала:
– Будьте такий ласкавий, перекажіть графу, що я воліла б не брати від нього грошей.
– Не хочете грошей? – здивовано вигукнув містер Гевішем. – Ви хочете відмовитися від тої виплати, яку граф призначив на ваше утримання?
– Так, – дуже просто відповіла жінка. – Я воліла б її не брати. Досить того, що змушена прийняти цей дім… І я вдячна за це графу, бо так зможу бути неподалік від свого сина. А щодо грошей, то маю трохи власних заощаджень – мені цього вистачить, тому й не потребую більше. Якщо граф так уже мене незлюбив, то мені тим більше не хотілося б, аби він подумав, ніби я відпустила Седрика через ті гроші. Бо сина я відпускаю тільки тому, що люблю його понад усе і заради його щастя здатна забути про себе і свої потреби. І ще: цього бажав би його батько.
Містер Гевішем потер підборіддя.
– Дивно це якось, – вимовив він. – Граф розсердиться. Він не зрозуміє вашої відмови.
– Думаю, що зрозуміє, коли трохи замислиться, – відповіла жінка. – Мені ці гроші й так не потрібні, то для чого мені приймати їх від людини, яка настільки мене ненавидить, що відбирає мого маленького хлопчика? Це ж дитина його рідного сина…
Містер Гевішем якийсь час замислено дивився на неї.
– Гаразд, я передам графу ваші слова, – проказав врешті.
Тут подали обід і всі сіли за стіл. Кішка вмостилася на кріслі поруч із Седриком і поважно муркотіла, поки вони обідали.
Увечері містер Гевішем уже доповідав про своє прибуття у замку. Граф відразу запросив його до себе. Адвокат застав свого господаря у зручному розкішному кріслі перед каміном: той сидів, сперши хвору ногу на низенький ослінчик. Одразу зміряв адвоката прискіпливим поглядом з-під кошлатих брів – і містер Гевішем завважив, що, попри вдаваний спокій, граф таки схвильований.
– Що ж, містере Гевішеме, – крекнув граф, – Ви вже повернулися. То які новини?
– Лорд Фонтлерой та його мати зараз у Курт-Лоджі, – відповів містер Гевішем. – Вони обоє непогано витримали подорож і почуваються дуже добре.
Граф щось нетерпляче гмукнув і нервово махнув рукою.
– Радий це почути, – кинув він. – Гаразд, хоч це добре. Сідайте собі. Може, вип'єте трохи вина? Що ще мені розкажете?
– Лорд Фонтлерой сьогодні ночуватиме разом з місіс Ерол. А завтра я привезу його в замок.
Рука графа лежала на поручні крісла. На останніх словах адвоката він підняв її і затулив долонею очі.
– Ну то розповідайте далі, – вимовив він. – Ви ж знаєте, я велів нічого не писати про цю справу, тому нічого не знаю, справді. Що то за хлопець? Його мати мене не обходить – хлопчик, хлопчик який?
Містер Гевішем надпив зі склянки портвейну, якого сам собі налив, а тоді сів у крісло, тримаючи склянку в руці.
– Ну, взагалі важко говорити про характер семирічної дитини, – обережно завважив він.
Передсуди графа були просто нездоланні. Він глипнув на адвоката і суворо видав рішенець:
– Він дурень, так? Чи незграбний бовдур? Та американська кров дається взнаки, хіба ні?
– Не думаю, що вона йому зашкодила, мілорде, – як завжди, стримано і сухо відповів адвокат. – Звісно, я не надто знаюся на дітях… але мені хлопець видається доволі милим.
Містер Гевішем завжди тримався такої манери у висловлюванні своїх думок, і зараз був підкреслено сухим і стриманим. Адвокат просто вирішив: нехай ліпше граф Доринкурт сам складе собі думку про внука. Тим-то постановив не розповідати нічого заздалегідь.