Уже перед самим відплиттям Седрик стояв на горішній палубі, спершись на загорожу, і спостерігав за останніми приготуваннями. Йому дуже подобалися ці зосереджені вигуки матросів, метушня вантажників. Та ось увагу хлопчика привернув якийсь рух серед людей, що стояли на пристані в очікуванні відплиття пароплава. Хтось відчайдушно намагався пробратися крізь натовп, аби опинитися ближче до судна. Це був юнак, і в його руці виднілося щось червоне. Дік! Він так поспішав до Седрика, що геть засапався.
– Я біг цілу дорогу, – випалив він, піднявшись по трапу. – Прийшов тебе відпровадити. Слухай, у мене справи пішли просто чудово! А це я купив для тебе – з того, що заробив вчора. Можеш вдягати, коли опинишся серед тих дженджиків-модників. Був ще папір, щоб загорнути, але я його загубив, як пробирався до тебе. Бо ті, внизу, не х'тіли мене пускати, о. Диви, то хустинка – пов'яжеш собі на шию.
Дік випалив усе це на єдиному подиху. І тут пролунав дзвоник. Дік миттю кинувся бігти назад, ледве Седрик встиг вимовити бодай слово.
– Бувай! Зав'язуй її, коли будеш серед тих дженджиків! – задихано вигукнув Дік обернувшись – і стрілою помчав донизу.
За якусь мить Седрик з матір'ю побачили, як Дік промайнув через нижню палубу і зістрибнув на берег, коли вже піднімали трап. Стоячи на пристані, став вимахувати своїм кашкетом.
Седрик міцно тримав у руці хустинку. Вона була з яскраво-червоного шовку, прикрашена зображеннями підків та кінських голів.
Пароплав віддав кінці. Це супроводжувалося скрипінням канатів і метушнею серед матросів. Люди на березі гукали до пасажирів, а ті так само гукали у відповідь:
– Бувай! Бувай! Бувай, друже! – майже в один голос повторювала юрма. – Не забувай нас. Напиши, коли доберешся до того Ліверпуля. Бувай! Бувай!
Юний лорд Фонтлерой нахилився вперед і став вимахувати хустинкою.
– Бувай, Діку! – закричав він з цілої сили. – Дякую тобі! Бувай, Діку!
І пароплав відчалив від берега. Люди далі гукали. Мати Седрика опустила вуаль. Товпа на березі змішалася. А Дік нічого довкола себе не бачив – бо не відводив погляду від цього ясного личка, обрамленого золотистими кучерями, які куйовдив вітер. І не чув нічого, крім: "Бувай, Діку!" – що долинало з пароплава.
Ось так маленький лорд Фонтлерой покидав свою батьківщину, вирушивши назустріч невідомій вітчизні своїх предків.
РОЗДІЛ 4
В Англії
Згодом, коли пароплав уже вийшов в океан, місіс Ерол розповіла синові, що в Англії їм доведеться жити окремо, в різних будинках. Коли хлопчик уперше про це почув, то страшенно засумував. Містер Гевішем тоді подумав: добре, що граф подбав про те, аби мати жила неподалік від сина – так вони зможуть частенько бачитися. Прецінь хлопчик не витримав би розлуки з матусею. Місіс Ерол розраджувала Седрика, запевняючи, що вони мешкатимуть близенько одне від одного. Її голос був сповнений такої ніжности й любови, що хлопчик невдовзі перестав боятися за свою матусю.
– Седрику, мій дім розташований неподалік від замку, – м'яко повторювала вона кожного разу, коли про це заходила мова. – Я буду зовсім близько від тебе. І ти щодня зможеш прибігати до мене й розповідати про все, що у тебе діється. Нам буде добре! Там чудові місця. Твій батько часто мені про них розповідав. Він дуже любив свій маєток… І ти також його полюбиш.
– Якби ти там мешкала разом зі мною, то я любив би його іще більше, – відповів юний лорд із глибоким зітханням.
Він-бо ніяк не міг збагнути, чому це матуся повинна жити не разом з ним.
Натомість місіс Ерол вирішила, що синові ліпше не знати, чому граф прийняв таке рішення.
– Я би воліла, аби Седрик про це не знав, – мовила вона до містера Гевішема. – Він не зможе зрозуміти, чому граф так вирішив. Коли дізнається – то це хіба його глибоко вразить. Хлопчикові легше буде полюбити дідуся, коли він не знатиме, що граф з такою неприязню ставиться до мене. Мій хлопчик не знає, що таке неприязнь, тому йому буде дуже важко змиритися з тим, що хтось мене ненавидить. У нього таке добре серце, він так мене любить! Отож ліпше не говорити йому нічого, аж доки не підросте. І для графа це буде ліпше. Бо інакше між ним і Седриком виникне нездоланний бар'єр… І Седрик ще дитина.
Тим-то Седрику лише пояснили: мовляв, існують певні причини, які він зможе зрозуміти хіба коли виросте, через які дідусь мусив прийняти таке рішення. Хлопчик, звісно, здивувався. Хоча самі причини його надто не цікавили. Зрештою, мати багато розмовляла з ним, змальовуючи всі переваги нового життя. Хлопчик поволі заспокоївся, хоча містер Гевішем не раз бачив, як він задумливо дивиться на море і важко, зовсім не по-дитячому, зітхає.
– Не подобається мені це, – сказав він якось під час бесіди з адвокатом. – Ви навіть собі не уявляєте, як мені це не подобається. Але в житті багато розмаїтих клопотів – і з ними треба якось давати собі раду. Так казала Мері, і від містера Гобса я також таке чув не раз. А матуся хоче, аби мені подобалося жити у дідуся, тому що він втратив своїх синів… а це дуже важко. Як можна не жаліти того, хто поховав усіх своїх дітей… До того ж, останній син помер так… так несподівано.
Пасажирів пароплава, які зазнайомилися з юним лордом, страшенно зворушувала його розсудлива манера вести бесіду – поважні судження, які зазвичай можна почути хіба від дорослого досвідченого чоловіка, та отой серйозний вираз дитячого личка, з яким це вимовлялося, справляли неабияке враження на слухачів. Ще б пак: уявіть-но лишень милого золотоволосого хлопчика, який має звичку всістися, обхопивши одне коліно своїми дитячими рученятами, – і починає вголос розмислювати на всякі поважні теми. Це викликало неабияке захоплення серед слухачів-дорослих. Навіть незворушний містер Гевішем – і той уже відчував втіху від товариства юного співбесідника та його суджень.
– Наскільки розумію, ви будете добре ставитися до графа? – спитав його якось адвокат.
– Так, звісно, – впевнено відповів юний лорд. – Він мій родич, а до родичів треба ставитися добре. Зрештою, він сам так гарно до мене поставився… Коли хтось стільки доброго для тебе робить, коли хоче, аби у тебе було все, чого лиш собі бажаєш – то любитимеш ту людину, навіть якби вона не була твоїм родичем. А коли та особа належить до твоєї рідні, то будеш її любити ще більше.