— Що тут?.. що сталося з Павликом? — вбігла в хату й нагло перебила дідові думки стурбована Павликова мати.
— Ссе!.. — замахав на неї дід.
— Спить? — прошепотіла вона й кинулась до ліжка, обережно нахилилася над хлопцем. Почувши, що він спить, мати підійшла до діда.
— Здоровий?.. не скалічено його?
— Ні, — муркнув дід і витяг з рота люльку, — тільки перелякано, видимо, дуже.
— Хто? Дівчатка казали мені, що Захарко Явдошин.
— Він...
— У панів гості... кинула все та мерщій сюди. За віщо він його? Щось там заважав робити йому?
— Дурниці!.. Ну, та я завтра знайду його, поганця!.. Я йому покажу...
Дід ще довго мурмотів собі, покурюючи перед огнем, і вигадував у думках, як піймати маленького злочинця, а мати взяла дзиґлика, поставила коло ліжка й, важко зітхнувши, схилилася над Павликом. Очима, повними сліз і материнської муки, дивилася вона в його бліде навіть у сутінку обличчя, обережно гладила по голівці, брала за худенькі ручки й здригалася, коли хлоп’я кидалося й скрикувало вві сні. Думки, темніші й безпорадніші дідових, гнітили їй серце...
VI
Павлик прокинувся од ранкового сонечка, що заграло йому на видочку цілим снопом золотистого, сіяючого проміння.
Він повернув голову до вікна й посміхнувся.
— Ні, брат, то дурне!.. — почув Павлик із сіней якісь тупотняву й вовтузіння. — Од діда, паливодо, не вирвешся!.. Іди, не опирайся, а то за вуха втягну!
Павлик дивився на двері широко розплющеними очима й нічого не розумів. Озирнувсь по хаті — нікого не було.
Одчинилися з грюкотом двері, й дід Антип уніс на оберемку зляканого на смерть Захарка: хлопець борсався й дриґав босими ногами в повітрі.
Здивований і зляканий несподіванкою, Павлик підвівся й сів на ліжку.
— Встав, сину? — питав дід, щільно причиняючи за собою двері, щоб Захарко не чкурнув часом. — Ось, маєш... Насилу знайшов поганця! На стайні в солому зарився. Спасибі, хлопці сказали. Ну, тепер розбишако, начувайся! Ми тобі дамо з Павликом.
Старий вхопив хлопця за плечі й підвів до ліжка.
— Бий, Павлику, бий його, паршивця, щоб не був таким уредним.
Павлик заховав під рядно руки й злякано дивився на Захарка.
— Не хочеш?.. Бий...
— Я не бу-у-уду більш!.. — ревів бугаєм злочинець.
— Е, брат, то дурне! Хе... він не буде! Ще б пак! Авжеж не будеш, бо ось як вишпаримо тебе з Павликом, то й десятому закажеш... А в мене, хлопче, ремінь до-о-об-рий...
Дід пустив Захарка й почав шукати свого шахтарського пояса з доброї сириці.
— Де ж це він дівся? — клопотався дід.
Захарко притулився до стіни в кутку й вив:
— Я не бу-у-уду...
У Павлика забриніли на віях сльози.
— Дідусю... ді... ді... дусю... він більш не буде, — промовив хлопець, ладний заплакати.
— Хто? — обурився дід. — Він не буде? Так, так, пойми йому віри. Він удруге й голову тобі провалить, на смерть заб’є... Та де він закинувся!.. Наче ж отут учора клав...
— И-и! — вив Захарко. — Я не бу-у-уду...
— Ага, ось! — зрадів дід, знайшовши нарешті те, чого шукав. — Ану, йди тепер сюди, паливодо, я тебе провчу...
— Не бу-у-уду! ой не буду!..
Павлик хутко скотився з ліжка й, плачучи, підбіг до діда.
— Він... він не буде! Дідусю, ріднесенький... він... він... Павлик захлипав.
— Оттакої! — розвів руками здивований дід. — То це й ти плачеш?
— Він не буде, — говорив Павлик, утираючи сльози.
— Та як же тепер буде? — хвилювався старий. — То це, виходить, подарувати йому? Хороше діло! Він тобі й голову каменюкою просадить, а його за це по голівці?..
— Він не той... Авжеж, Захарку, ти не будеш більше битись? — хапався Павлик, щоб дід часом не встиг виконати своєї погрози.
— Я не буду, — почав заспокоюватись потроху Захарко: він бачив, що справа повертається йому на руку.
— Ми, дідусю, трохи пограємося із Захарком, — защебетав Павлик, помітивши, що дідусь уже вагається. — Пограємося, Захарку?..
— Оце дак так! — обурився старий, але не хотів журити онука й одійшов од хлопця. — Ну, та стривай... Це тобі так не минеться! Піду, нехай хоч мати тебе той... Ач, яким вовком дивиться!
Дід вийшов і защіпнув за собою двері.
— Давай, Захарку, в крем’яхи, — упадав коло хлопця Павлик. — Ось у мене є... га-а-арні...
Захаркові не хотілося, бо крем’яхи він уважав дівчачою грою, але не хотілося й прикрості зробити Павликові, що так ласкаво й запобігливо припрохував його.
— Давай, — згодився він і, зітхнувши, глянув на відчинене вікно.
Коли дід Антип з Явдохою, Захарковою матінкою, прийшли до хати, то, здивовані, зупинилися на порозі. Захарко з Павликом сиділи обойко долі й, сміючись весело, любенько грались у крем’яхи.
— Дідусю, — весело гукнув Павлик, побачивши старого, — він... Захарко зовсім не сердитий... він гарний... Ми тепер часто гратимемося з ним.
А! а! ну, що ти йому скажеш? — ляснув дід з обурення об поли руками. — Його вишпарити слід... А він... га?.. Ну, щастя маєш? — посварився дід на Захарка пальцем, а тітка Явдоха ласкаво сміялась крізь сльози.