— Ура, Маленький Бобер!
— Ще раз! — закричав Чорний Яструб. — Поки що вони квити.
Борці зійшлися знову, але Ян тепер діяв обачливіше. Міський хлопчик важко переводив дух. По суті, він був уже переможений, і Ян легко поклав його на лопатки.
— Хай живе Маленький Бобер!
Ян збагатив свою колекцію на четвертий скальп. Сем ніжно гладив друга по спині. Ракша витяг з кишені дзеркальце та гребінець і почав розчісувати скуйовджене волосся.
Але й це не допомогло розв’язати питання про першість. Коли Чаклун дізнався, що виходу з тупика ще не знайдено, він сказав:
— Знаєте, хлоп'ята, якшо виникають сумніви, то краще за все провести вибори.
Хлоп’ята послухались цієї поради, але знов потрапили в безвихідь. Маленький Бобер відмовився від своєї кандидатури. За Дятла було подано три голоси, за Чорного Яструба— чотири й за Гая — один (його власний) голос. Сенгерці відмовились підкоритися такому рішенню.
— Почекаємо, що покаже великий похід. Тоді стане ясно, хто справжній Вождь. Потім можна буде й провести нові вибори, — запропонував Маленький Бобер, сподіваючись цим підтримати Дятла.
Вони готувалися в триденний похід на Довге Болото, який їм обіцяв влаштувати Калеб.
Довгим Болотом називалася дика місцевість у десять миль шириною і тридцять довжиною, що лежала миль за дванадцять на північ від Сенгера. Серед страшної драговини тут зустрічалися й сухі місцини у вигляді скелястих горбів, схожих на архіпелаг острівців.
Землі ці ні на що не годились, а ліс був знищений вогнем. Тому Довге Болото ще й досі залишалося безлюдною пусткою.
Казали, що там подекуди водилися олені, зокрема на острівцях, де чудом зберігся ліс. Часом траплялись ведмеді та рисі, а взимку звідти долинало вовче завивання. Цілком ясно, що на болоті жило ще й безліч лисиць, зайців та тетерюків. Протічні струмки в багатьох місцях були завалені буреломом, але часом тут можна було зустріти й боброву загату чи мешкання видри. Влітку через болото не було ніяких доріг, і з трясовини виступали тільки довгі прогалини, по яких узимку вивозили зрубаний ліс. Такою оце була місцевість, що її хлоп’ята збиралися провідати під керівництвом Калеба.
Нарешті вони вирушали в справжній "індійський похід", щоб дослідити "зовсім невідому країну" і, напевно, пережити безліч найцікавіших пригод?
На світанку Ян забив у барабан. Він звучав голосно й лунко, віщуючи гарний, сонячний день.
Індійці виступили з бівуаку о сьомій годині ранку й за три години безперервної ходи дістались до дикої місцевості, спотвореної хаотично нагромадженими скелями, обвугленими деревами та пеньками, між якими лиш подекуди зеленіли молоді тополі та тремтливі осики.
Хлоп’ята готові були негайно ж зробити привал, але Чаклун сказав:
— Потерпіть ще трохи, поки зустрінемо воду.
Через милю знайшлася більш-менш підходяща галявка, і всі одностайно вирішили зупинитися тут на сніданок.
— Привал! — скомандував проводир, і кожен індієць кинувся виконувати свій обов’язок.
Сем наносив дров для багаття. Чорний Яструб пішов по воду. Його супроводжував Ракша, який і тут начепив на себе високий полотняний комірець та широченні манжети, бо Калеб якось обмовився, що бачив колись індійського вождя в циліндрі та стоячому комірці.
Бобер був трохи розчарований з того, що Чаклун запалив вогонь сірником. Він волів би, щоб усе робилось по-індійському, але старий мисливець сказав:
— Коли йдеш у ліс, не зайве прихопити з собою кресало та трут, але сірниками користуватися все ж таки набагато зручніше, ніж добувати вогонь тертям.
Чорний Яструб і Ракша повернулися з двома відрами брудної і теплої болотяної води.
— Іншої ніде тут немає, — виправдувались вони.
— Ян, піди покажи їм, як добувають гарну воду, — сказав Калеб.
Пам’ятаючи науку досвідченого трапера, Другий Сенгерський Вождь взяв сокиру, швиденько змайстрував дерев’яний заступ, пішов до болота і футів за двадцять від драговини почав копати яму в піщаному ґрунті. Яма мала футів два в діаметрі й футів зо три вглиб. Каламутна вода з усіх боків просочувалась в неї. Ракша насмішкувато кинув:
— По-моєму, та вода, що ми принесли, набагато краща.
Бобер копав доти, аж поки в ямі назбиралось води на цілий фут. Тоді він взяв відро і як можна швидше вичерпав до дна брудну, каламутну рідину, почекав, коли яма вдруге наповнилась, знову все вичерпав, і через десять хвилин обережно набрав кухлем повне відро холодної прозорої води. Таким чином бойлери дізнались, як робиться індійська криниця і добувається кришталева вода з брудної калюжі.
На сніданок у них був хліб, м’ясо та чай. Після сніданку Калеб сказав:
— З походу нічого не вийде, якщо йти, не знаючи куди. Треба обов’язково скласти план. І краще йти без провідника, якщо хочеш мати пригоди. Нас аж восьмеро. Таким гуртом ходити незручно. Ми своїм шумом переполохаємо всіх звірів і не побачимо жодної живої істоти. Давайте розділимось. Я залишусь на бівуаці й усе приготую для ночівлі.
Хлоп’ята розділились попарно: з Семом мав іти Гай, з Яном — Щиглик, з Велсі — його двоюрідний брат Чарльз. Ракші не випало пари. Він вирішив залишитися з Калебом, головним чином через те, що на Болоті не було хоч більш-менш протоптаних стежок.
— На північний захід від нашого табору, — сказав Калеб, — є річка під назвою Боброва, яка впадає в Чорну. Бажано було б. щоб хтось із вас розшукав її. Ширина річки— футів тридцять-сорок. Пізнати її легко, бо вона найбільша на Болоті. Прямо на північ звідси лежить відкрита рівнина, по якій протікає струмок. Там стоїть бівуак одного індійського племені. Десь на північному сході, кажуть, є ділянка вцілілого від пожежі соснового лісу, в якому ще водяться олені. Кожне з цих місць не далі як за десять миль звідси, за винятком хіба що індійського бівуаку. Я хотів би, щоб ви пішли в розвідки, а потім розповіли все, що бачили. Можете потягнути соломинки, куди кому йти.
Хлоп’ята відповідно позначили кожну соломинку й почали тягнути жеребки. На долю Яна випало шукати ліс, хоч він з більшою охотою пішов би до бівуаку справжніх індійців. Сему припало обслідування річки, а Велсі — індійського табору. Калеб дав кожному з них по кілька сірників і сказав на прощання: