— Тисячу доларів, Вільям! Подумай! Чи не буде це надто великий тягар для чесності людини, яка ще й зараз має претензії проти тебе? Чи можна так ризикувати?
— Опам’ятайся! — вигукнув Рафтен. — Адже я не лихвар, хоча й не дурне теля. Ось гроші, які я позичу йому.
І Рафтен витяг пачку фальшивих кредиток, які йому, як судді, були ввірені для тимчасового зберігання.
— Тут, мабуть, сотень п’ять чи шість, але йому вистачить.
Калеб, одначе, був переконаний, що це справжні гроші. Зробивши все, що було треба, він наступного дня пішов до Погів, або, як він казав, до свого власного дому, постукав і ввійшов.
— Добридень, тату, — сказала Саріанна, яка не зовсім втратила привітність і пошану.
— Що ви тут забули? — грубо крикнув Дік. — Мало того, що живете на нашій землі, то ще й спокою від вас немає ні вдень, ні вночі.
— Послухай, Дік, ти забуваєш…
— Забуваю? Нічого я не забуваю! — заперечив Дік, перебиваючи дружину. — Він повинен був би працювати й допомагати нам, а він навіть пальцем не поворухне і збирається весь вік сидіти на моїй шиї.
— О, недовгий уже лишився мій вік, — сумовито промовив Калеб і, похитуючись, підійшов до стільця. Він був блідий, мов стіна, і виглядав зовсім хворим.
— Що з вами, тату?
— Мені дуже погано. Скоро ви дочекаєтесь моєї смерті. Тоді легше зітхнете…
— Велика втрата! — пробурчав Дік.
— Я… я… віддав вам свою ферму і все, що в мене було…
— Замовчіть. Слухати остогидло.
— Віддав усе, вірніше, майже все… Я… я… не казав, що приберіг на чорний день трохи… грошенят. Ах, мене так… Так морозить.
Старий увесь тремтів.
— Дік, затопи грубку, — сказала Саріанна.
— Цього ще невистачало! Надворі спека, а їм — грубку!
— Гроші невеликі, — вів далі Калеб, — всього лиш пів… півтори тисячі… доларів. Ось… ось вони.
Він показав пачку зелених папірціїв.
Півтори тисячі доларів! Вдвічі більше, ніж варта була ферма з усім її начинням! Дік так і вирячив очі, а Калеб, ніби ненароком, показав рукоятку білого револьвера.
— Тату, ти зовсім хворий! — вигукнула Саріаігна. — Випий горілки. Я зараз принесу. Дік, затопи, нарешті. Бачиш, тато зовсім закляк.
— Еге… будьте ласкаві… затопіть… Я весь… тремчу… мене… морозить…
Та Діка вже не треба було просити. Незабаром у великій печі запалахкотіло яскрава полум’я, і в кімнаті зробилося нестерпно жарко.
— Ось вам, тату, горілка й вода, — сказав Дік зовсім іншим голосом. — Може, вип’єте хініну? ^
— Ні, ні, мені вже полегшало… Отож я й кажу, що недовго мені лишилося жити. 3aконних спадкоємців у мене немає, і ці гроші після моєї смерті забере уряд. Але я говорив, з адвокатом. Треба тільки… тільки додати… кілька… кілька слів у дарчий лист… на ферму… Тоді до вас перейдуть гроші… і це буде законно.
Калеб тремтів усім тілом і заходився страшним кашлем.
— Тату, дозволь я пошлю за лікарем, — просила Саріанна.
Дік теж знехотя додав:
— Вірмо, тату, давайте, я приведу лікаря.
— Ні, ні, не турбуйтесь. Це зараз пройде… А документ у вас дома?
— Дома, дома! Він у Діка в комоді.
Дік кинувся нагору за документом. В ті часи в Канаді земельних реєстрів ще не велося. Хто володів паперами, той володів фермою. Втратити документ значило втратити землю.
Старий тремтячими руками перекидав кредитки, ніби лічив їх.
— Так… рівно… півтори тисячі,— голосно промовив він, зачувши на сходах важкі кроки Діка, що повертався з дарчим листом.
— Де у вас перо… та чорнило?
Дік пішов принести пересохлу пляшечку чорнила, а Саріанна шукала перо. Рука Калеба дуже тремтіла, коли він взявся за пергамент. Старий уважно проглянув його. Так, це був той самий документ, який зробив його жебраком. Калеб швидко оглядівся довкола. Дік і Саріанна були в протилежному кінці кімнати. Він підвівся, ступив крок уперед і кинув папір у самісіньке полум’я.
Тримаючи в правій руці револьвер, а в лівій кочергу, він стояв, випроставшись на весь зріст — рішучий і невблаганний. Всю його слабість мов рукою зняло; очі палали вогнем. Швидким, блискавичним рухом він навів револьвер і грізно крикнув "назад!", коли Дік кинувся був рятувати документ. За кілька коротких секунд дарчий лист назавжди поглинуло полум’я, а разом з листом загинули й усі права Погів на майно. Тим часом документи самого Калеба передбачливо були здані на збереження нотаріусу в Дауні.
— А тепер, — закричав Калеб, — забирайтеся геть з мого дому! Геть зовсім з моєї землі і не смійте чіпати жодної моєї речі!
Він голосно вигукнув "геть!" і тричі вдарив кулаком по столу. В той же час знадвору почулися кроки. Двері широко розчинились, і до кімнати ввійшов Рафтен, а з ним ще двоє.
— Суддя Рафтен, прошу вас вивести з мого дому цих людей, які незаконно привласнили мої права.
Калеб дав їм кілька хвилин, щоб зібрати свій одяг. Після цього вони в безсилій люті поплентались пішки в Дауні,— тією самою стежкою, яку готували старому.
Калеб повернув своє майно і міг тепер жити по-людськи. Чоловіки поздоровили один одного і шумно посміялися з того, як їм легко пощастило здійснити свій задум. Потім Рафтен ніби між іншим натякнув на гроші, але на півслові замовк, чекаючи, що зробить Калеб Старий поспішно витяг з кишені пачку кредиток.
— Ось твої гроші, Вільям. Я навіть не полічив їх. Дуже тобі вдячний. Якщо тобі колись потрібна буде дружня послуга, розраховуй на мене.
Рафтен посміхнувся, полічив зелені кредитки й сказав:
— Точно!
Калеб так ніколи й не дізнався, що тримав тоді в руках не великі гроші, а купку ні на що не придатних папірців.
Через тиждень, коли старий мисливець сидів на самоті за вечерею, хтось невпевнено постукав у двері.
— Зайдіть!
В кімнату ввійшла жінка. Турок підхопився з гарчанням" але одразу ж почав махати хвостом. Жінка відкинула покривало, й Калеб упізнав Саріаніну.
— Чого тобі? — сердито запитав старий.
— Я ні в чому не завинила, тату. Ти сам це знаєш. А він тепер мене зовсім покинув.
Саріанна коротко розповіла свою сумну історію. Дік одружився з нею тільки заради ферми, а тепер, коли ферма вислизнула з рук, вона йому стала непотрібною. Він жив нечесним життям, "в тисячу разів ганебнішим, ніж думали люди", і зараз прогнав Саріаніну від себе.
У Калеба спалахи гніву ніколи не тривалій більше п’яти хвилин. Очевидно, старий відчув, що Саріанна казала правду, і незабаром у домі відновився порядок давно минулих днів. Саріанна, як і колись, вела господарство, і Калеб міг спокійно доживати свого віку.