Сем і Ян назбирали хмизу, й незабаром яскраве полум’я освітило навколишні дерева. Вони з усіх боків оглянули височенну липу, але не побачили звіра. Калеб взяв смолоскип і підійшов до стовбура; на корі він помітив шматочки свіжої грязюки. Відійшовши трохи убік, мисливці знайшли на березі річки відбиток лапи, що, безперечно, належав великому єнотові.
— Мабуть, він у дуплі. Він точно на цьому дереві, а в липі майже завжди є дупло.
Ян придивлявся до товстелезного стовбура, раздумуючи над тим, чи зможе він на нього видертись. Помітивши його вагання, Калеб сказав:
— Не можеш? Ще б пак! Адже твій обхват п’ятнадцяти футів не має. А втім, зажди хвилинку…
Він підійшов до високого тонкого дерева і, зрубавши його маленьким топірцем, приставив так, що воно спиралось на нижні гілки липи. Тоді Ян поліз, прив’язавши за спиною товсту в’язову палицю. Добравшись до липи, Ян загубився серед зеленого листя, хоч товариші почергово намагались весь час тримати його в світлі смолоскипів.
Спочатку Ян не знайшов ні дупла, ні єнота. Хлопець довгенько лазив по дереву і, тільки добравшись до верхнього гілля, помітив на розсоці великий клубок хутра та два жевріючих ока. Ян мимоволі здригнувся й закричав:
— Ось він, ось він! Дивіться!
Перебравшися ближче, Ян спробував зіпхнути єнота. Але той міцно тримався й чинив упертий опір, поки Ян не опинився в нього над головою. Тоді він перестрибнув на нижчу гілку.
Ян погнався за ним. Решта мисливців, хвилюючись, тупцялись біля дерева. Нічого не бачачи, вони лиш по гарчанню та форканню могли догадуватись, що Ян жене єнота. Після нової сутички єнот зіскочив з другої розсохи й подерся по стовбуру до молодого деревця-підпірки, де зупинився й присів, поглядаючи на мисливців. Турок помітив здобич і завив, а Калеб вихопив револьвер, прицілився й вистрілив. Єнот каменем упав на землю. Собака метнувся до звіра, але боротися з ним уже не було потреби. Калеб з ніжністю й гордістю витер білий револьвер, ніби тільки від нього й залежав цей влучний постріл.
Ян швидко спустився на землю, хоч спускатись йому здалося важче, ніж видиратись на стовбур. Він схвильовано приєднався до своїх товаришів і гладив єнота, милуючись його шерстю. Я ну було дуже шкода, що єнот убитий, але в той же час "він з гордістю думав про те, що так вдало виконав доручення. Всі одностайно визнали, що це його єнот. Сем підняв тушу за ногу й вигукнув:
— Важить не менше тридцяти фунтів!
Гай сказав:
— Пхе! Удвоє менший за того бабака, якого забив я; і ви б нічого не вдіяли, коли б я не згадав про сокиру.
Ян визначав вагу в тридцять п’ять фунтів, а Калеб — у двадцять п’ять.
(Як виявилось потім, єнот важив лише вісімнадцять фунтів).
Поки вони отак розмовляли, Турок сердито загавкав, як він мав звичку гавкати на чужих людей. В ту ж мить з темряви виступила постать Вільяма Рафтена. Фермер помітив у лісі вогонь і, побоюючись пожежі в таку суху пору, одягнувся й прибіг сюди.
— Агей, тату! Чому ти не в ліжку, коли всі люди сплять?
Рафтен не відповів синові, а, звертаючись до Калеба, глумливо сказав:
— Може, спробуєш ще раз стріляти в мене? А втім, не варто. Сьогодні при мені немає грошей.
— Послухай, тату! — вигукнув Сем, не давши відповісти Калебу. — Ти несправедливий. Я напевно знаю, І ти це мусиш знати, що всі розмови про те, ніби Калеб стріляв у тебе — брехня. Якби він це робив, тебе Не було б на світі. Я бачив, як вій стріляє.
— Тільки не тоді, коли п'яний.
— Останній раз я пив разом з тобою, — гнівно сказав Калеб, оволодіваючи голосом,
— Непогано для людини, яка божилася, що в неї нема револьвера, — промовив Рафтен, показуючи на зброю Калеба. — Я тебе з ним бачив десять років тому. Та не боюсь я ні тебе, ні твого револьвера, — додав Рафтен, помітивши, як пальці Калеба судорожно вп’ялися в білу рукоятку. — І ось що я тобі скажу: не бажаю я, щоб ти і твій паршивий пес, який душить моїх овець, вештались в моєму лісі та ще наробили мені пожежі!
— Замовчи, Рафтен! Усьому є край!
Калеб миттю прицілився і, мабуть, виправдав би ті чутки, що про нього ходили, коли б Сем, відштовхнувши батька, не став поміж ними. Ян тим часом повис на руці Калеба, в якій був револьвер, а Гай про всяк випадок сховався за дерево.
— Геть з дороги, малеча! — проричав Калеб.
— Знов за старе, — презирливо промовив
Рафтен. — Бачить, що в мене немає зброї, і вже нападає. Ех ти, скотина! Відступіться, хлоп’ята, я з ним трохи порахуюсь.
Рафтен не знав, що таке страх. Йому, напевно, вдалося б відтиснути хлопчиків, і тоді б сталася біда. Але, йдучи з дому, він наказав двом своїм наймитам теж поспішити в ліс, щоб допомогти гасити пожежу, і тепер вони прибули на місце події. Один з них був у дружніх стосунках з Калебом, другий взагалі мав тиху й мирну вдачу. Наймитам пощастило на деякий час відтягнути сутичку, а Сем, скориставшися з цього, схвильовано й голосно заговорив:
— Послухай, тату, якби в тобі пробили зараз дірку, це було б по заслузі. Ну чого ти накинувся на Калеба? Це ж не він розклав багаття, а ми з Яном, і ми самі його затопчемо. Ти ображаєш Калеба, а він тобі нічого поганого не зробив. Ти з’ївся на нього, як бабуся Невіль з’їлась на тебе, коли забрала твою провізію. І тобі не соромно! Адже це не гідно мужчини! Не маєш доказів — значить мовчи.
Рафтена трохи збентежила палка промова сина, особливо, коли він побачив, що всі проти нього. Він частенько сміявся з того, що бабуся Невіль так люто його ненавидить, хоч він, крім добра, нічого їй не зробив. Йому й на думку не спадало, що зараз він сам був не кращий за ту бабусю. Інший батько обурився б за неповагу до нього власного сина, але Рафтену вразливість була так само не властива, як і боягузтво. Коли він трохи отямився від подиву, то зразу подумав: "Ну і язичок у Сема! Шкварять, як той адвокат, і дає здачі, мов добрий боксер. Може, й справді краще його вивчити на адвоката, ніж на зубного лікаря?"
Буря промчала, бо у Калеба спалахи гніву минали скоро. Переможений морально, Рафтен пробурмотів:
— Глядіть же мені, як слід погасіть вогонь! Час би вам уже спати, як всім порядним людям.
— А ти хіба не порядний? — бовкнув Сем.