— Що ж ти їй скажеш наступного разу?
— Скажу, що її цурпалки пішли в діло і принесли якнайбільшу користь. Я розмочив їх у воді й пив це зілля від пуза. Нехай думає, що саме вона й витягла мене з домовини. Це все ж таки краще, ніж коли б я випив її отруту, а потім і справді потрапив до лікарів.
Ян мовчав, але був незадоволений. Він вважав, що нечемно було викидати ліщину, та ще так близько від бабусиної хати. А до того ж хлопцеві кортіло на власні очі побачити, як діють ці ліки.
V
КАЛЕБ
За милю далі по струмку стояла хатина Калеба Кларка, який орендував тут ферму, що колись була його власною.
Підійшовши до хатини, друзі побачили високого на зріст, широкоплечого чоловіка з довгою сивою бородою. Він ніс до хати оберемок дров.
— Бачиш Козла? — запитав Сем.
Ян пирхнув, коли до нього дійшло, за що саме старому дали таке прізвисько.
— Краще буде, коли з ним поведеш розмову ти. Калеб не такий згідливий, як знахарка. До того ж він у сварці з татом.
Ян обережно виступив уперед і постукав у відчинені двері хатини. Звідти голосно загавкав собака. На порозі з’явилася сива борода, і її власник запитав:
— Чого треба?
— Пробачте, ви містер Кларк?
— Я.
Потім крикнув у бік чорнобурого собаки, який не переставав гарчати-
— Замовчи, Турок!
— Я прийшов… я… Ми хотіли про дещо спитати у вас, якщо ваша ласка…
— Як тебе звати?
— Ян.
— А той хто?
— Мій товариш Сем.
— Сем Хорн, — підказав Сем.
В його словах була деяка частка правди, бо повне ім’я Сема було Семюель Хорн Рафтен, але водночас вони містили в собі й чимало брехні, яка покоробила Яна.
— Звідки ти?
— З Боннертона, — відповів Ян.
— Сьогодні? — знову запитав Калеб, і в його голосі вчувався сумнів.
— Ні, не сьогодні,— почав пояснювати Ян. Але Сем, який досі намагався триматися осторонь, щоб його не пізнали, злякався, що його простодушний товариш викладе всю правду, і поквапливо додав:
— Бачите, містер Кларк, ми отаборилися в лісі й хочемо поставити собі тіпі. Матеріал у нас є, а нам сказали, що ви знаєте, як її робити.
— Хто вам сказав?
— Стара знахарка, що живе на березі річки.
— А де ви зараз живете?
— О!
Побоюючись відвертості Яна, Сем знову поспішив випередити його з відповіддю.
— Правду кажучи, ми побудували у лісі вігвам з кори, але зовсім невдало.
— В чиєму лісі?
— За милю звідси, біля річки.
— Гм! Це ліс або Рафтена, або Бернса.
— Здається, — відповів Сем.
— А ти викапаний Сем Рафтен. Ач, малий негіднику, прийшов сюди з брехнею та ще й хочеш напустити туману мені в очі?! Забирайся звідси, поки я не всипав тобі перцю!
Ян почервонів по самі вуха й відступив назад. Сем випнув язиком щоку і зробив те ж саме. Але він був сином свого батька. Він тут же обернувся й сказав:
— От що, вельмишановний містер Кларк. Ми прийшли сюди тільки для того, щоб ви розповіли нам дещо про лісове життя. Ви тут єдиний, хто може нам допомогти, через те ми й потурбували вас. Я знав, що ви посварилися з татом, через те і вдався до обману. Але, бачте, нічого не вийшло. Тепер я шкодую, що не прийшов і не сказав чесно й відверто: "Я Сем Рафтен. Ви допоможете мені?" Я не знав, що ви щось маєте проти мене та проти мого друга, який оселився у лісі разом зі мною.
— Ти теж Рафтен? — звернувся Калеб до Яна.
— Ні, сер.
— Ти їм родич?
— Ні.
— Ні з ким із Рафтенів я не хочу водитися. А про що ти хотів у мене спитати?
— Ми побудували вігвам із кори, але він розвалився. Тепер у нас є великий брезент, і ми прийшли розпитати, як з нього зробити тіпі.
— Тіпі? Гм! — в задумі промовив старий.
— Кажуть, ви самі жили в тіпі,— наважився додати Ян.
— Гм! Років сорок тому. Але одна річ носити одяг, і зовсім інша — пошити його. Здається, вигляд був приблизно такий.
Калеб виніс обвуглену паличку й клаптик обгорткового паперу.
— Ні… зажди хвилину. Ага, пригадав! Я бачив раз, як індійські жінки робили тіпі. Перш за все вони позшивали докупи шкури… Ні, спершу вони справляли довгий обряд — та вам цього не треба. Так от, вони позшивали шкури докупи й розіслали їх на лузі. (БГДМ, мал. 1 на стор. 89). Посередині верхнього краю (А) вбили кілочок. Потім прив’язали до нього мотузку, — так, так, мотузку з обвугленою паличкою на кінці, й намалювали півкола (БВГ). Після цього обрізали шкури по лінії, а з клаптів, що залишились, викроїли два клапани (ДЕЗЖ і ІКЛМ) і пришили ці клапани до ОП та РС. Це — димові клапани, вони потрібні для тяги. Поверх клапанів, у самих куточках, є кишеньки для двох довгих жердин, а вздовж усього розкрою, з обох боків, робляться дірочки (ТУ і ФХ, мал. 2), щоб сколювати краї покрівлі дерев’яними шпильками. До самої верхівки (А, мал. 1) прив’язується короткий ремінець. Ось, бачиш?
На мою думку, для десятифутової тіпі вистачить десять жердин та ще дві для димових клапанів. Ви почнете з того, що зв’яжете на одному кінці Три жердини докупи і, розсунувши їх, встромите в землю. Потім поставите ще шість, обмотуючи кожну по кілька разів мотузкою. До останньої, десятої, прив’яжете ремінцем верхівку покрівлі, поставите жердину на місце, обведете покрівлю кругом, — таким от чином, — разом з димовими жердинами, і зчепите обидва краї дерев’яними шпильками. Дві довгі жердини, вставлені в кишеньки димових клапанів, дають можливість пристосувати віддушину до вітру.
Протягом усієї розмови Калеб звертався до Яна, ніби Сема тут і не було, але той, як справжній син свого батька, не дуже бентежився.
Коли він помічав якісь практичні труднощі, він не вагався поставити цілий ряд запитань.
— Як роблять, щоб вітер не зривав тіпі? — запитав він.
— Ось як, — відповів Калеб, знову ж таки звертаючись лише до Яна. — Довгу мотузку, якою зв’язані всі жердини, пропускають униз і гарненько обкручують навколо кілка, що править за якір. Крім того, увесь низ покрівлі прибивають кілочками до землі.
— А як влаштувати димову тягу? — поставив нове запитання Сем.
— По-різному наставляють клапани, пересуваючи жердини, аж поки пристосують їх до вітру. Тоді тяга добра.
— А як зачиняються двері?
— Як зачиняються? Ну, деякі просто загортають один край шкури на інший, але в найкращих тіпі робляться двері з того ж таки матеріалу, що й покрівля. їх туго напинають на раму з молодих деревець і прив'язують, вірніше, пришпилюють дерев’яними кілочками.