Я зі смаком їв голівки. Старі кидали їх мені методично, в міру того, як з’їдали рибу. Цей ритм якраз мене задовольняв: тільки-но ковтав пережоване, як під ніс падала нова голівка. Окрім того, розмова старих поступово почала мене зацікавлювати.
— Той і сьогодня приходив, — сказала баба.
— Це вже, мабуть, заміж піде. Бач, і кота не нагодувала…
— Хтозна чи й піде. Казала Буймустручка, що той жонатий.
— То чого ж йому од неї тра?
— Чого тра, чого тра? Сам луччий був? — обурилася стара.
— Дуже я тягався по молодицях.
— А Сонька?
— Ну, раз було, то треба мені цілий вік очі піском закидать?
— Тобі закинеш, — сказала стара. — Щось скоро він сьодні пішов.
— Мо’, горшки побили.
— Та ні, тихо було. Я б почула.
— Це коли б вона заміж вискочила, — сказав дід, — то й нам неудобство було б.
— Чого неудобство?
— Діти пішли б, у ягоди почали б лазить… Став тоді паркана, бо вони дідька лисого поставили б…
— Е, коли там ті діти. Он вона знову вилила помиї нам під город, — мовила стара.
— Треба сказать, — відповів дід і гикнув. — Я їй так і скажу: хай свинюшника мені під вікнами не розводить…
Вони більше не кидали мені під стіл голівок, та й з’їв я їх стільки, що мене аж занудило; розмова перейшла до цін на полуниці, а що це предмет для мене нецікавий, я подавсь у рідні пенати, щоб передрімати: на сьогоднішню ніч призначив собі походеньки по сусідствах.
Господиня моя виявилась вже вдома. Вона відразу покликала мене й налила молока, але я те молоко тільки понюхав — після риб’ячих голівок пахло воно мені бридко, — відвернувся й поплентався до фотеля, бо страшенно захотів спати.
— Розбалуваний ти, Маньо, — сказала господиня, і голос її видався мені надзвичайно сумним. — Оце не дати тобі кілька днів їсти, то й сухий хліб смакував би.
Це була правда, але умоглядна: я не володів засобами, щоб оповісти їй про риб’ячі голівки і про те, що молоко після риби пити не зважилася б і вона, коли б не хотіла, щоб шлунок її збурився. Зрештою коли б і міг, не оповів би я про риб’ячі голівки і з іншої причини: господиня, котра таки добре мною опікувалася, була б неприємно вражена, довідавшись, що я вряди-годи побираюсь у діда й баби, — між ними, як це звичайно буває між близькими сусідами, були натягнуто дипломатичні стосунки. Така властивість людського існування непомірно мене дивує: маючи тенденцію з’єднуватися для життя родинного, вони, як і ми, до речі, часто до близького сусідства ставляться вороже. Знову ж таки, маючи сусідську непримиримість, вони складають, як доводилося мені читати, спільноту кутка чи й вулиці, міста чи й держави — обшири, які уявити мені важко.
Я міркував про це, вмостившись у фотелі; перед сном корисно дати хоч малу гімнастику мозкові. Вже сутеніло, і в кімнаті плив синій, прозорий присмерк; можливо, саме він прикликав сюди господиню. Вона підійшла до мене, взяла на руки, сіла у фотель і тяжко задумалася. Сиділа майже нерухомо в сутінку, самотня й печальна, я б дав собі лапу одрубати, що думала вона про Переходовця, а може, просто про складні житейські перипетії; обличчя її в тому сутінку було таке зворушливо гарне, що, хоч я і маю інші естетичні поцінники, годі було того не помітити. Отож мені подумалося крізь дрімоту: а що, коли б мав я казкові антропогенетичні якості? Тоді, можливо, постав би перед нею прегарним парубком і знайшов би, як її утішити. Однак про такі перетворення можна тільки прочитати у книжках: хоч би як там хто старався, а з власної шкури вийти живій істоті годі; через це я тільки й міг, що помуркати й потертися об її руку, але сьогодні вона була незвично заціпеніла і не мала охоти зі мною гратися. Я уже дрімав, через що втрачав відчуття реальності: мені здалося, що господиня моя перетворюється на камінь, що вона стала така ж холодна, і коли я не розплющу очей, так воно справді й станеться. Я з натугою роздер повіки і раптом вразився: у сутінку, як два самоцвіти, горіли її сині чудові очі, і не було в тих очах ні сліз, ні сміху, а тільки той-таки рівний, холодний і напрочуд печальний вогонь.
12
Через кілька днів у нашу хвіртку ступила маленька, тонка жіночка з великими, трохи перестрашеними очима на дрібному личку. Я сидів тоді на дубовій гілці, по-філософському оглядаючи світ, а що жіночка була мені незнайома, спершу не зважив на неї, запримітивши тільки оті незвично побільшені її очі. Господиня моя в цей час домивала дошки ґанку, які після миття свіжо й гарно засвітліли прожилками. Жіночка несміливо зупинилася біля господині.
— Вибачте, — сказала вона неголосно. — Чи не ви Тетяна Платонівна?
— Я, — розігнулася біля порога господиня.
— Вибачте, — знову сказала жіночка. — Я Леоніда Поліщук, дружина Володимира Поліщука.
— Ах, це ви? — утерла з лоба піт господиня. — Чогось хотіли?
— Мені дуже незручно, — зовсім тихо сказала Леоніда, — але я хотіла б побалакати з вами.
— То прошу! — зробила досить холодний жест господиня, і я це сприйняв як запрошення і для себе: таку розмову пропустити я не міг. Стрибнув притьма з гілки на город, вибивши в ньому ямку, і не встигла Леоніда витерти біля порога ноги, як був я уже в хаті; звісно, лап я не витирав, хоч добре замастив їх землею. Однак нагальність справи вибачала таку мою нечупарність — я аж тремтів од цікавості. В моєму розтривоженому мозкові вже миготіли картини жіночої баталії, і для застороги я чкурнув під стіл, щоб на всякий випадок мати сякий-такий прихисток та й на очі не дуже налазити.
Господиня увійшла в хату перша, а за нею несміливо переступила поріг Леоніда.
— Мені дуже незручно, — сказала вона тим-таки дитячим, трохи зляканим голоском. — Але все це так раптово звалилося на мою голову!.. Я довго зважувалася, перш ніж прийти до вас; знаєте, така дурна ситуація, — вона смикнула утлим плечиком, — і нелегко мені, повірте. Всі про вас так гарно говорять…
— Сідайте, — перебила її господиня і показала на мій фотель. Мені це, як завжди, не сподобалося: замість належати виключно мені, цей фотель стає сідалиськом для всіляких прийд.
Леоніда сіла на самий кінчик фотеля, аж дивно було, як вона на тому кінчику тримається.
— Знаєте, ми по-всякому жили, — озвалася знову Леоніда, і її дитячий голосок став трохи плаксивий, а трохи сумний. — Він важка людина: то йому те, то йому се. Я годила, самі знаєте: дитина, сім’я, хочеться, щоб усе до ладу було. А це приходить — і як сніг мені на голову: не хочу з тобою жити, знайшов кращу.