Так, відчинивши двері, вона справді побачила Ерменґарду. Та сиділа на ліжку, підібгавши під себе ноги. Вона ніяк не могла звикнути до Мельхиседека і його родини, хоча вони її забавляли. Коли дівчинка приходила на горище й не заставала там Сару, вона завжди залазила на ліжко, очікуючи на повернення господині. А цього разу Ерменґарді довелося трошки понервувати, адже Мельхиседек виліз із нірки і заходився нишпорити повсюди, винюхуючи щось. Одного разу дівчинка ледве стримала крик, бо пацюк сів на задні лапки, подивився на неї і заходився нюшкувати в її напрямку.
— Саро! — вигукнула Ерменґарда. — Яка ж я рада, що ти прийшла! Мельхі бігав тут і щось винюхував. Я пробувала вмовити його сховатись у нірку, але він мене не слухав. Він мені подобається, ти знаєш. Але я дуже боюсь, коли він нюшкує біля мене. Як ти думаєш, він не може стрибнути?
— Ні, — відповіла Сара.
Ерменґарда підсунулась на ліжку, щоб поглянути на неї.
— Ти виглядаєш такою стомленою, Саро! — сказала вона. — Зовсім зблідла.
— Я справді стомилася, — відповіла Сара, опускаючись на кособоку лавочку для ніг. — Ох, бідний Мельхиседек. Він прийшов по вечерю.
Мельхиседек вибіг зі своєї нірки, коли почув Сарині кроки. Дівчинка була в цьому впевнена. Він дивився на Сару відданими, сповненими надії очицями, та вона засунула руку до кишені й вивернула її, похитуючи головою.
— Мені дуже шкода, — сказала Сара. — У мене нема ані крихти. Іди додому, Мельхиседеку, і передай своїй дружині, що мої кишені порожні. Вибач, я зовсім забула про крихти, бо сьогодні міс Мінчін і кухарка були страшенно люті.
Здавалося, що Мельхиседек її зрозумів. Він покірно, якщо не задоволено, попрямував додому.
— Я не чекала побачити тебе сьогодні, Ермі, — мовила Сара.
Ерменґарда щільніше закуталась у червону шаль.
— Міс Амелія сьогодні ночує не вдома — навідує свою стару тітку, — пояснила вона. — А ніхто, крім неї, не перевіряє, чи ми вже повкладались у ліжка. Якщо хочеш, я можу гостювати в тебе аж до ранку.
Вона вказала на стіл, що стояв під віконцем. Сара не дивилась туди з того часу, як увійшла до кімнати. На столі примостився стосик книг. Ерменґарда невесело вказала на них.
— Тато прислав мені ще книжок, Саро, — сказала вона. — Я їх принесла тобі.
Сара миттю схопилася на ноги. Вона підбігла до столу, взяла томик, що лежав зверху, й нетерпляче перегорнула сторінки. На якусь хвильку вона забула про свої турботи.
— Ох, як чудово! — вигукнула вона. — "Французька революція" Карлайла. Я так хотіла її прочитати!
— А я не хотіла, — сказала Ерменґарда. — Але тато дуже розсердиться, якщо я не прочитаю. Він хоче, щоб я її знала вздовж і впоперек до того часу, як приїду додому на канікули. Що ж мені робити?
Сара припинила гортати сторінки й подивилась на подругу. Її щоки зненацька розрум'янились.
— Послухай, — вигукнула вона. — Якщо ти позичиш мені ці книги, я їх прочитаю — і розкажу тобі, що в них написано. Розкажу так, що ти все-все запам'ятаєш!
— Чудово! — зраділа Ерменґарда. — А в тебе вийде?
— Впевнена, вийде! — відповіла Сара. — Менші учениці запам'ятовують усе, що я їм розповідаю.
— Саро, — мовила Ерменґарда, і її кругле обличчя сяяло від надії, — якщо в тебе вийде і я все запам'ятаю, то я… Я дам тобі все, що забажаєш!
— Не треба мені нічого давати, — сказала Сара. — Я хочу тільки ці книжки — більш нічого!
Очі Сари сяяли, а груди здіймались від хвилювання.
— То бери їх, — сказала Ерменґарда. — Хотіла б і я так про них мріяти. Але в мене не виходить. Мій тато розумний, а я ні, хоч він і думає, що я теж маю бути розумною.
Сара розгортала книги одна за одною.
— А що ти скажеш своєму тату? — запитала вона, і в її думки закрався сумнів.
— Думаю, йому не варто про це знати, — відповіла Ерменґарда. — Хай думає, що я сама їх прочитала.
Сара відклала книгу й повільно похитала головою.
— Вийде майже так, ніби ми сказали неправду, — промовила вона. — А казати неправду — це не просто погано, це грубо. Інколи, — задумливо вела далі дівчинка, — мені спадає на гадку, що я могла би зробити щось справді погане, — може, зненацька розлютитись і вбити міс Мінчін, коли вона мене мучить. Але я просто не здатна на грубі вчинки. А чому ти не скажеш своєму тату, що це я прочитала книги?
— Він хоче, щоб це зробила я, — пояснила Ерменґарда, засмучена таким поворотом справ.
— Він хоче, щоб ти знала, про що там розповідається, — сказала Сара. — І якщо мені вдасться переказати все тобі простими словами — так, щоб ти запам'ятала, я впевнена, йому це сподобається.
— Йому сподобається, якщо мені взагалі щось вдасться запам'ятати, байдуже, яким способом, — гірко мовила Ерменґарда. — Ти б теж так думала на його місці.
— Не твоя вина, що… — почала Сара, але тут же спам'яталась і спинилася на півслові, адже ледве не сказала: "Не твоя вина, що ти така дурненька".
— Що? — допитувалась Ерменґарда.
— Що тобі нелегко вчитися, — виправилась Сара. — Тут нічого не вдієш. Ось мені вчитися просто — так вийшло.
Вона завжди ставилася до Ерменґарди з ніжністю і намагалась не підкреслювати різницю між ними: одна з подруг із легкістю схоплювала нові знання, а інша, здавалось, була не здатна вивчити анічогісінько. Коли Сара подивилась на пухкеньке Ерменґардине обличчя, їй сяйнула чергова мудра, незвична думка.
— Можливо, — сказала вона, — вміти швидко вчитися — це далеко не все. Значно важливіше бути доброю людиною. Навіть якби міс Мінчін знала все на світі, та при цьому не змінилась, вона б залишилася такою ж злюкою, і всі її ненавиділи б. Безліч розумних людей були злими й робили лихі вчинки. Згадай хоча би Робесп'єра…
Вона спинилась і подивилась на спантеличене обличчя Ерменґарди.
— Не пам'ятаєш? — поцікавилась вона. — Я ж тобі недавно розказувала про нього. Ти забула?
— Я взагалі нічого про нього не пам'ятаю, — зауважила Ерменґарда.
— Добре, тоді зажди хвильку, — сказала Сара. — Я зараз скину вологі речі, закутаюсь у ковдру і розкажу тобі ще раз.
Дівчинка зняла капелюх і пальто, повісила їх на цвях на стіні, а потім перевзула мокрі черевики — одягнула стоптані капці. Тоді заскочила на ліжко, накинула на плечі ковдру й обхопила коліна руками.