— Ще чого!
— Поцілуй!
І щось таке було в Марусинім голосі, що Максим не витримав: нахилився, цьомкнув у лоба.
— Мене ще ніхто не цілував! — зітхнула щасливо Маруся. Чудасія!
Вертався додому Максим — всю дорогу всміхався. Таке незаймано чисте діткнулося до нього, що не було вже й прикро за прогаяну ніч.
Через тиждень знову на танці понесло. І знову Маруся спробувала за ним ув'язатись, коли додому розходились. Тільки Максим її обдурив:
— Зачекай, мені Миколі щось треба сказати.
Микола — завклубом. Максим і вдав, що вертається в клуб. А сам поза клубом та навпростець до вдовички. Х-ху, здається, спекався!
Не втримався, похваливсь удовиці:
— Ледь одчепився.
— Од кого?
— Та від однієї намаханої. Вчепилось як реп'ях.
— Гляди, щоб на собі не женила! — удовичка ревниво.
— На мені? — розсміявся Максим. — Та мене й чорт не оженить!
— А на мені? — В удовички вже й сльози в очах.
— Ну, хіба на тобі, — потягнувся до неї Максим.
Лягли в постіль. І до світанку майже не спали: удовичка ще ніколи так палко не обіймала Максима.
Вийшов Максим як сніп вимолочений... Вийшов надвір, на всю вулицю позіхаючи, та й остовпів з ротом роздертим: сидить! Знову сидить, до воріт приклеївшись!
— Ти що?! — мало не з кулаками до неї. — Весь час тут сиділа?
— А я терпелива.
Стоїть, задирає до нього обличчя щасливе. Була б лозина — надавав би по сідниці! А так ухопив за руку, поцупив од двору.
— Ти мене проведеш? — спитала, біжачи за Максимом.
— Я тебе проведу! — аж задихнувся Максим. — Так проведу, що й дорогу сюди забудеш! В тебе стид є?
Дотягнув до воріт, пхнув у двір:
— Іди спати й дорогу туди забудь! Чуєш?
— А ти мене поцілуєш?
Ну, знайшов на свою голову чорта!
— Іди, бо я тебе так поцілую, що й ноги догори задереш! А тут від хати:
— А хто ото лається?
Максим одразу й присів. І на зігнутих, на зігнутих чесонув подалі од двору.
Вертався додому, а в грудях уже ворушився жаль. Стояло ж по той бік воріт таке нещасне, таке покривджене, що якби оце зараз вернувся та застав на місці, то, мабуть, і не витримав би: діждалася б поцілунку Маруся.
А вона ще кілька разів приходила під ворота вдовички. Вже й поголос покотився селом, вже і вдовиця сказала Максимові, щоб вибирав: або вона, або ота ненормальна, бо люди вже в очі сміються. Та й Максимові кожну ніч починає здаватись, що оце зараз, коли він удовиці груди вминає, Маруся сидить під ворітьми, на нього чекаючи. У Максима вже й душа не лежить — з удовичкою бавитись. Яка тут у біса любов, коли оте дівча навіжене замалим не в ногах стирчить, приглядається, що вони виробляють.
Якось, проводжаючи Марусю додому (а що мав робити?), сказав жартома:
— І чого це ми з тобою без толку ходимо? Пора, мабуть, сватів засилати.
Воно, дурне, й повірило. Проводжаючи Максима після танців до удовички, похвалилося:
— А я батькам усе розказала!
— Що розказала? — Максим уже й забув про вчорашнє.
— Що я за тебе заміж виходю.
Максим ледь не впав. І того вечора не зайшов до знайомої хати. Отак і висиділа Маруся Максима.
* * *
Максим ще надіявся, що батьки не оддадуть за нього Марусю. Гй же й сімнадцяти не сповнилось, куди про той заміж думати! Батько її так сватам і сказав, потилицю чухаючи. Що, мо', ще трохи пождемо, воно ж мовби ще й не горить. Але мати Марусина, така ж, як і дочка, невеличка на зріст, одразу на чоловіка й насіла:
— А ти забув, яку мене брав? Скільки тоді мені було?.. Стоїш тепер, чухаєшся!
А тут ще Маруся:
— Як не віддасте, то втоплюсь або повішуся! Тож хотів не хотів, а мусив женитись Максим.
Ну, поженилися, діло, як то кажуть, не хитре. Привів Максим Марусю до двору, а спати їм ніде: батьки Максимові плодили дітей, не думаючи, куди їх потім тулити. То й завели невелику сімейку: дід та баба на печі, що на півхати розсілася, батько й мати на полу, а троє синів і четверо дочок уже на долівці: від столу аж до порога. Унесуть кілька оберемків соломи, розгорнуть, застелять ряднинами і — покотом. Щоранку розбираються, де чиї руки-ноги.
Максим у сім'ї ріс найстаршим, то йому й діставалось найбільше, скільки себе й пам'ятає. Протягом дня тільки й чув: "Максиме, дров урубай!.. Максиме, збігай по воду!.. Максиме, а чого тут помиї стоять?" Максим та Максим, без Максима і сонце не світить.
Терпить, терпить Максим, а тоді й почне на нього накочувать. Обгортає картоплю або дрова рубає — кине сапу чи сокиру і стоїть, очима затуманеними в обрій утупившись.
— Максиме!
— Гов? — наче зі сну.
— Та чи ти там умер, що вже нічого й не чуєш? Гукаю-гукаю, а його як обмарило!
Зітхне важко Максим і знову за сапу чи сокиру.
А коли вже зовсім ставало непереливки, тікав геть із дому. То серед лісу його розшукають: злаштує курінь і живе кілька діб, поки й хлібину доїсть, що з дому поцупив. То витягнуть зі скирти у полі: вибехка таку норяку в соломі, що хоч возом уїжджай! А одного разу вловили за двадцять кілометрів на станції: виглядав попутного поїзда, щоб податися аж на Кавказ, бо за ним, бачте, там і очі прогледіли. Добре, що знайомий міліціонер там служив: упізнав Максима та й привіз мотоциклом додому. Батько тіпав його, тіпав, а тоді пригрозив, що як іще раз із дому повіється, то накине на шияку налигача та отак по всьому селу і вестиме.
Він і в школі виділявся з-поміж інших дітей. Інші слухають учительку — поворухнутись бояться, а Максим втупиться очима у вікно і думками хтозна й де, тільки не на уроці.
Ще в першому класі, на уроці письма, учителька вчила виводити літери. У зошитах, полініяних навкіс. Весь урок палички малювали, щоб рівніші були, не хилилися ні праворуч, ані ліворуч. Діти старались, аж гусло повітря, старався й Максим. Ні в кого, здавалося, не виходило так рівненько та акуратно.
У кінці уроку вчителька дала домашнє завдання: змалювати отими паличками цілу сторінку.
Прийшов додому Максим, пообідав, розкрив зошит.
Списав один рядок. Списав другий. А на третьому й спіткнувся: так стало нудно. Палички й палички, мов нічого іншого й на світі немає! А що, як примальовувати хвостики?.. Одразу стало цікавіше. А вуха?.. А писок?.. Уже не палички — веселі собачки побігли з рядка у рядок. А коли додумався примальовувати роги... і ратиці... гриви, то ще цікавіше стало Максимові.