Зірка Мензатюк
Прощання з вербою
Пізньої осені господар позгрібав у саду листя, сів на лавку й задумався.
— З горіха я маю мішок горішків, яблуня дала три ящики яблук, зі слив і вишень наварили варення, — розмірковував він. — Тільки з верби нема нічого. Треба її зрубати.
— Ой ні, — зашуміла верба. — Обітни моє гілля. Буде на плоти, ще й на лозницю!
— Постарілася ти, вербо! То мій дід плоти городив, сливи в лозниці сушив. Нині в мене заводські огорожі.
— То візьми моє гілля на розпал. Від нього гарно дрова займаються.
— Знов немудре кажеш! — засміявся господар. — Мій батько гіллям розпалював, а в мене в хаті газ.
— Чи ти й кошиків не плестимеш, ложок не різьбитимеш, корита на хліб не будеш довбати?
— Ба ні, не буду.
Зітхнула верба, зронила срібен лист.
— Бачу, справді я зайвою стала. Зрубай мене. Але, коли твоя ласка, не тепер — весною.
Відгуляли вітри, відбіліли сніги, знову вийшов господар у сад:
— Пора тебе, вербо, рубати!
— Пора, — каже верба. — Хай-но востаннє з весною землю розбуджу.
Закивала верба високими гілками, і злетілися до неї синиці, вівсянки, дрозди, коноплянки, славки і плиски, чижі й горихвістки, і чубатий одуд, і дзьобатий дятел, ще й сорока-скрегока всілася на самісінькім верху. Заспівали, защебетали, закричали на сто голосів:
— Весно красна, ходи до нас!
Почуло їх сонце, відчинило своє блакитне вікно й обсипало вербу зливою проміння. Тої ж миті розкрилися вербові бруньки й випустили золотаво-зелені сережки. І такі прозоро-чисті, такі ніжні гіркуваті пахощі полинули садом! Враз постала дівчина, юна та свіжа, взяла в руку вербову гілочку в цвіту і ну торкати нею все навколо. Торкнула дерева — зацвіли дерева, торкнула землю — хрещатий барвінок спалахнув блакитними зірками, торкнула хмару — і та розквітла, веселкою зацвіла! А дівчина з гілкою — від дерева до дерева, від саду до поля:
— Верба б’є, не я б’ю, за тиждень Великдень!
І побачив господар, що з далекої мли йдуть до нього травневі дні — великі, ясні, багаті на цвіт, на мед, на пташиний щебет, на краплисту росу.
— Ще я тобі гарне літо наворожу,— почув господар знайомий шелест. Дивиться — аж верба вже й не верба, а купальська "Марина" у стрічках, віночках, у палахких свічках. Білолиці дівчата чарівний танок ведуть, чарівну пісню співають:
Кругом Мариноньки
Ходили дівоньки;
Стороною дощик іде!
Стороною,
Та на мою руженьку червону!
Розляглася ніч, пахуча й тепла. Побіг садом таємничий шелест. То прилинув лісовий вітерець.
— Господарю! Господарю! — залепетало листя. — Скарби шукай! Папороть зацвітає.
— Господарю! Господарю! — закивала й верба-"Марина". — Візьми мої чари. Урожай матимеш.
Кинула вона гілку на грядки — і виросли огірки, як мальовані. Кинула на город — став город, мов зелене руно!
— Тепер, господарю, можеш мене й рубати!
Стрепенувся господар. Чи це сон був, чи ява, чи солодке марево? Озирнувся навколо: стоїть верба в пухнастих сережках, біля ніг його лежить сокира, а в серці краса і щем. Підняв господар сокиру.
— Ні, вербо, — каже. — З горіха я матиму горішки, з яблуні яблука, з вишень і слив наваримо варення. А з тобою в саду буде казка. Не рубатиму тебе!
Так усе й скінчилося. Сокира вернулась у комору, а верба цвіте-цвіте! І пахне на всю околицю.
Зірка Мензатюк
ПИСАНКА
Великодня казка
— Кудкудак! Кудкудак! Знесла яйце, як кулак! — закудкудакала курка на весь двір. — Та гарне ж: схоже на білий світ. Бо в світі сонце, а в яйці золотий жовток. Кудкудак!
Під хатою на стільчику грілась проти сонечка бабуня Марія.
— Яйце? Та кругле, біленьке! Візьму його на писанку.
І вона поклала яйце в решето до таких же, як воно, білих та кругленьких.
Тоді розтопила ярого воску:
— Ходи-но, Івасику, писанки писати!
Взяла бабуня писачок. Р-раз! — і лягла на яйце гаряча лінія. Два! — і розкреслилось яйце навхрест.
— Бабулю, чуєш, бабуню! — запитав Івасик. — Що це за квіточка у тебе намалювалася?
— То, Івасику, не квіточка. То знак сонечка золотого.
— Бабуню, чуєш, бабуню! — знов Івасик. — А що то за цяточки-крапочки навхрест між промінням?
— Не цяточки, Івасику. То чарівні знаки дощу.
Розписала бабуня писанку, в фарбі пофарбувала, — і стала писанка доладна, барвиста!
Настав Великдень. Покликала бабуня Марія Петрика, Івасика, Оксанку, Василинку — всіх своїх онучат.
— Нате, онучата, по писанці. Гайда викочуватись!
Покотив Івась свою писанку:
— Ану, хто до неї докотити зуміє?
Котять діти писанками; на них вербички, та хрестики, та клинці-вітрячки, та вигадливі поясочки так і мерехтять!
А в небі сонце сміється, світлом розлипається.
— Чи будеш ти, сонечко, весь рік щедро світити? — питає в нього яйце-писанка.
— Буду, буду, бо на тобі мій таємний, знак. Ти котишся — мене до землі приворожуєш!
— А чи будеш, дощику, землю поливати, зілля напувати?
— Буду, буду, бо на тобі і мій знак магічний. Ти по землі котишся — мої струни-срібнодзвони до неї прив’язуєш!..
По двору курка нипала. Стала, видивляється на писанку.
— Що воно за яйце-райце, барвисте й зірчасте? Мабуть, самого сонця дитя. Я б такого зроду не знесла...
А писанка котиться по землі: тож буде сонце, будуть дощі й роси, буде в світі щастя! Хто його шукатиме — неодмінно знайде.
Зірка Мензатюк
МОЛОДАНЧИК
За Прутом є село, за селом — гора, а на горі лісок-перелісок, такий невеличкий, що його можна оббігти довкола. У тому лісочку живе мавка-зеленавка, мала, як і він. Взимку вона спала в сухому листячку, а поверх листя лежав сніг. Але прийшла весна, сніжок розтав, і мавка прокинулась.
— Що це дзвенить, мов чисте срібло, аж мене розбудило? Може, це ви, струмочки? — спитала вона.
— Ні, мавко. Ми дзюрчимо не перший день, але ти не будилася, — відповіли струмки.
— То, може, це ти, берізко?
— Я всю зиму дзвонила обмерзлими гілочками, — сказала берізка. — Але ти того не чула.
— Тоді, напевно, це вітер, що гуляє над горою?
— Ні, мавко, не я це. Я взимку дзвенів-свистів, мів летючими снігами, а тепер я тихий і лагідний.
— То хто ж воно? — роззирнулася мавка довкола й побачила на лужку, на узліссі, дівчаток. Вони бігали й сміялися голосно-голосно, аж котилася луна. Адже почалися канікули, і нарешті була весна: тепле сонечко й воля гратися скільки захочеш.