— Я дістав інструкцію переказати вам, щоб ви подивилися на ту гору, на Горгоніо, опівночі. Після цього мені доручено сказати, щоб ви випровадили мене за вказаним маршрутом із країни протягом двадцяти чотирьох годин. З паперами, зазначеними в тому листі.
Тепер Вінсент зрозумів.
— А якщо ми відмовимося? — гаркнув Вінсент. — Що тоді?
Сілбер мовчав.
— Що станеться тоді? — загорлав Вінсент просто йому у вічі. [226]
— Я— я...
Сілбер затнувся. Перш ніж заговорити, йому треба було точно пригадати одержані інструкції. Пригадати слова наступного повідомлення.
"Наступне видовище відбудеться ближче до дому". Це ті слова, які звелено йому переказати. Ближче до дому. Невже цей чоловік каже правду? Невже?
— Ну, чого мовчиш, Іудо?
— Вони... вони сказали, що відбудеться ще одне... одне... видовище... Я...
— Будь ти проклятий, вибовкуй же свою гидоту до кінця! Сілбер був схожий на наполоханого, загнаного в глухий кут звіра.
— Де воно відбудеться, де?
— Вони... не сказали. Я не знаю... Ближче до дому. Така була інструкція — переказати вам, що воно відбудеться ближче до дому. Я не знаю, про що йдеться, тобто...
— Я скажу тобі, про що йдеться, підлий зраднику!
Чи лишилося хоч щось людське в цій поточеній хворобами оболонці? Вінсент подав знак, і йому принесли газету. Усі засоби було пущено в дію, щоб примусити "Сан-Франціско кронікл" спеціально надрукувати таку першу сторінку.
Вінсент шпурнув газету в обличчя Девідові Сілберу.
Набрані червоним заголовки вп'ялися йому у вічі.
"Три мільйони загиблих! Атомна бомба зруйнувала Лос-Анджелес!"
Девід Сілбер схлипнув.
"Ось і настала мить для вирішального удару, — подумав Вінсент. — Тепер треба залишити його самого. Нехай його власний мозок попрацює над цим. Ми не можемо знайти до нього підхід. Ми не можемо застосувати проти нього силу. Єдина людина, яка може знайти підхід до Девіда Сілбера, — це сам Сілбер.
Вінсент обійшов навколо столу і вихопив газету з рук Сілбера. Потім сердито махнув охоронцям:
— Заберіть цю тварюку з моїх очей.
— Хіба ми просто отара овець? Хіба ми заложники з якійсь страхітливій політичній грі? Чому нема відповідей на ці запитання? Чому президент десь переховується, якщо в його закликах довіряти уряду є хоч крихта правди? Чому не сплачено викуп? Чому? Чому? Хіба жити; американця так мало варте, хіба всі ми такі нікчемні, що наш уряд не хоче сплатити якусь сотню мільйонів доларів заради того, щоб наші міста були в безпеці, Щоб ми могли повернутись до них? Я заявляю: ще до закінчення цієї кризи настане час розплати. Я, як і багато інших журналістів, [227] зроблю все, що в моїх силах, аби піддати суду президента Даулінга як державного злочинця. І всі ви повинні підтримати нас у цьому. Президент не побажав потурбуватися про нашу безпеку. Він, бачте, не хоче поступитися шантажистам. Він, який перебуває в цілковитій безпеці, десь у підземному бункері зі сталі й бетону, — він радить нам не втрачати віри, не піддаватися паніці! Він каже це нам в умовах, коли сам надій-но захищений, а народ залишено на поталу атомній смерті.
Ця людина, яка кожного божого дня витрачає в Азії сто мільйонів доларів, не бажає сплатити ціну тільки одного такого дня, щоб урятувати громадян Сполучених Штатів. Ця людина, яка витрачає мільярди на те, щоб привезти з Місяця кілька камінчиків, заявляє нам, що шантаж носить неприпустимий характер і поступатися йому не слід!
Чи знала коли-небудь історія подібне лицемірство? Чи доводилося колись американцям так задешево розлучатися з життям? День розплати наближається...
— Хай йому чорт, я за те, щоб спробувати ці препарати!
Роберт Вінсент поглянув на збуджене обличчя свого помічника. Навіть на незворушного Кербі почала впливати безвихідь ситуації. Як і інші, він ладен був схопитися за першу-ліпшу соломинку. Як примусити Девіда Сілбера заговорити? Адже неможливо було застосувати проти нього силу. Ніяких побоїв, ніяких тортур, хоча Кербі дійшов уже до такої межі, що ладен був на все, аби тільки витягти з Сілбера відомості, такі необхідні для врятування мільйонів людей. Він сердився на себе за самі тільки подібні думки, адже було очевидно, що Сілбер може не витримати навіть одного удару. Лью Кербі боявся й думати про те, що він міг би накоїти. Але, сто чортів, не можуть вони отак сидіти й чекати.
Існували й інші можливості. Несподівано до них з'явився Нійл Кук із ЦРУ. Він не став гаяти час на пусті балачки. Тільки спитав, як стоять справи на даний момент, і Лью Кербі розказав йому. Кук глибокодумно кивнув і виявив бажання побачити Він-сента, якому виклав усе навпростець.
— Ви бачите цю валізку? Я прихопив її з собою, бо в ній те, чого ви зараз потребуєте.
Вінсент звів брови в німому запитанні.
— Медикаменти, — пояснив Нійл Кук. — Найкращі з тих, які ми маємо. Такі, яких ми вживаємо, ніколи в тому не зізнаючись. І не здумайте торочити мені всі оті спасенні дурниці з приводу етики, моралі або ще якогось багна. У вас свої методи, у нас — свої, ми змушені до них удаватись. Я прибув сюди не для того, щоб рвати на собі волосся або вести дискусію про наші [228] професійні вірування, а для того, щоб допомогти всім нам виплутатися з найскрутнішого становища, в яке ми будь-коли потрапляли. І, до речі, я тут неофіційно. Це моя суто особиста ідея. Ніхто більше про це не знає. І не довідається ніколи.
Запала тиша. Нарешті Вінсент зітхнув. Він розумів, що не має права — адже на чаші терезів мільйони життів — просто так узяти й випровадити Кука разом з його препаратами.
— А що там у вас? — спитав Вінсент, показуючи на валізку.
— Нічого смертельного, якщо ви це маєте на увазі, — буркнув Кук.
— Та я зовсім не про те, — заперечив Вінсент. — Просто скажіть мені, що там у вас таке.
— Почну з того, що тут нова сироватка. "Сироватка правди", якщо можна її так назвати. Досить зробити йому лиш одну ін'єкцію, і брехати він уже не зможе. Ніщо в світі не перешко-дить йому викласти нам усю правду.
— Річ не в тому, Кук, — спокійно відказав Вінсент. — Він нам не бреше.
— Але ж цей укол примусить його говорити! — сердито вигукнув Кук. — Він заспіває у нас як канарка, посаджена на сковорідку. Він просто не зможе мовчати, коли йому впорснуть оце. Він змушений буде заговорити, і при цьому не зможе брехати чи ухилятися від запитань! То якого ж біса вам ще...