— Так, саме це я стверджую, — і Кербі схрестив руки на грудях.
— Доказуй уже до кінця, — попросив Вінсент. — Принаймні може вийти цікавий сценарій.
Кербі закопилив губу.
— Щодо сценарію не знаю. — В голосі його прозвучала образа. — Але саме такого висновку я дійшов. Вітер був досить сильний, щоб іще до світанку віднести його на відкрите місце. Там він міг опуститися на другому парашуті, випустивши з надувної кулі газ. Потім його могла де завгодно підібрати якась машина. Коли хочете, навіть літак. Та це вже, в біса, не так і важливо.
— Хтось помітив який-небудь парашут тієї ночі? — Голос Вінсента був оманливо спокійний.
— Ні, — визнав Кербі. — Та це ще нічого не означає. Його могли й не побачити під час спуску.
Вони помовчали. Добре все-таки, що Кербі допомагатиме йому, подумав Вінсент. Не виключено, що він має рацію. Адже він справді зібрав досить-таки вагомі докази на підтвердження своїх висновків. Навіть якщо вони чисто умоглядні, не підтверджені свідченнями очевидців, однаково не можна скидати їх з рахунку. Якщо всі...
Вінсент продовжив свою думку вголос:
— Якщо всі твої не підтверджені жодними фактами висновки виявляться слушними, то який зв'язок існує між пограбуванням банку і зникненням літака?
— Зв'язок? Боже мій. Бобе, та він же білими нитками шитий!
— А чи не занадто ти квапишся з...
— Де там занадто! Два злочини, здійснені тими самими методами, однаковим почерком, за короткий проміжок часу... Та вони просто не можуть бути не пов'язані між собою!
— Якщо ця твоя уявна надувна куля раптом лусне, тобі доведеться довго падати, — застеріг його Вінсент.
— Ви маєте кращі гіпотези? — відпарирував Кербі.
— Слабкий аргумент, — зауважив Вінсент, посміхаючись. — Ти огризаєшся, а не відповідаєш. У тебе все?
— Ні, не все, — з удаваною образою буркнув Кербі.
— Ну, давай, — засміявся Вінсент. — Можеш вважати, що я довго тебе умовляв.
— Здається, у нас трохи більше часу, ніж ми вважаємо.
— Ти мене підбадьорив, — насмішкувато сказав Вінсент. — Послухаємо, що далі.
Кербі перейшов на поважний тон.
— Яз початку до кінця уважно перечитав звіт із Канзас-Сіті, — мовив він. — В ньому багато дивного.
Вінсент нетерпляче зажадав пояснення. Кербі поглянув у ілюмінатор і знов обернувся до Вінсента. [177]
— Маємо чоловіка, — сказав Кербі, — молодого негра з атомною бомбою у валізі, який намагався найняти квартиру в самому центрі Канзас-Сіті. В чомусь цей чоловік або його банда жорстоко прорахувалися. Вони захотіли найняти квартиру в будинку, де надзвичайно вороже ставляться до негрів. Це була їхня перша помилка. Полягала вона в тому, що вони не підшукали собі такого місця, де не привертали б нічиєї уваги. Але чому вони обрали саме той будинок? Дуже просто, — відповів Кербі на власне запитання, — будинок розташований поблизу центру міста. Ви ще не згубили нитку?
Вінсент похитав головою.
— Гаразд, тоді слухайте далі. Я намагаюся зараз простежити за ходом їхніх міркувань, тобто міркувати за них. Чом би їм не найняти квартиру в районі, де мешкають кольорові і де ніхто не зчиняв би галасу? Річ у тому, що вони стали жертвою своїх хибних уявлень, — наголосив Кербі з несподіваною силою. — Вони не подумали, що вибух атомної бомби в будь-якому районі міста однаково викликав би найстрахітливіші руйнування. Вони чомусь вирішили, що їхній задум виграє, коли бомба вибухне в центрі міста. Такий висновок привів їх до помилки, яка й дала нам першу нитку. Управитель будинку виявився запеклим расистом. Саме це й полило воду на наш млин і порушило плани банди. — Кербі аж сяяв від самовдоволення. — Крім усього, та подія показала нам, що вони старанно готуються до якоїсь акції й не дуже квапляться, отож...
— Я втрачаю нитку, — попередив Вінсент.
— Напружте свою увагу, шефе, — кинув Кербі. — По-перше, навіщо знадобилася їм квартира?
— По-моєму, це ясно.
— Ви помиляєтесь так само, як помилився я! — весело вигукнув Кербі. — В цій квартирі ключ до всієї їхньої поведінки.
— Так, так. Здається, я починаю розуміти.
— Ну, то навіщо знадобилася їм квартира?
— Звичайно, — не зовсім упевнено почав Вінсент, — вони могли б підірвати бомбу де завгодно. У машині, в автопричепі, в мотелі...
— Де завгодно, — підтвердив Кербі. — Але ви наймаєте квартиру, коли вам потрібен час. Отже, наші приятелі, мабуть, не мають наміру підірвати бомби негайно. Вони зайняті підготовкою якогось великого плану, і для цього їм потрібен час. Через те, можливо, — Кербі знизав плечима, відчуваючи, наскільки хисткий цей картковий будинок, споруджений на його міркуваннях, — у нас є трохи більше часу, ніж ми припускали.
— Хочу вірити, що ти маєш рацію, — сказав Вінсент. Похмурий тон його голосу промовляв сам за себе. В руках у їхніх противників атомні бомби, і вони хочуть їх використати [178] для здійснення якихось своїх планів. Ще чотири бомби. Ці бомби майже напевне застрянуть у серцях чотирьох американських міст.
А вони зараз з тими відомостями, які мають, можуть діяти тільки наосліп, навпомацки.
У яких містах опиняться бомби?
І якщо їхньому невидимому противнику був потрібен час, то скільки ще часу йому потрібно?
Вінсент аж надто добре відчував, що відповідь на це запитання може спалахнути сліпучим атомним вибухом у будь-якій точці Америки.
7
Льотчикові в цій кімнаті, мабуть, стає не по собі. Та й пасажирові теж. Так міркував Вінсент, роздивляючись кімнату для нарад генерала Шерідана на Нортонській базі ВПС. Дві довгі й високі стіни рябіли жахливими фотографіями розтрощених і понівечених літаків. На третій стіні висіли спеціально підготовлені до наради фотографії С-130, членів його екіпажу, креслення атомних бомб та льотні карти з трасою зниклого літака. Четверту стіну займали екран проектора та шкільна дошка. Генерал Шерідан добре підготувався до наради, і Вінсент був йому за це вдячний. Ще більше втішало його те, як спокійно сприйняв Шерідан розпорядження Білого дому, який поклав загальне керівництво в цьому розслідуванні на ФБР.
— Генерале, — сказав Вінсент Шеріданові, — ніхто не знає тонкощів цієї справи краще за вас і ваших людей. Білий дім доручив загальне керівництво ФБР. Я не певен, що це найкращий варіант...