Ю р к е в и ч (бере обидвi її руки). Боже мiй!.. Ви, ви! (Цiлує її руки). Ви тут! Яким вас вiтром сюди занесло?.. Лiдо!
Л i д а. Невже ви мене пам'ятаєте?
Ю р к е в и ч. Вас дивує моя смiливiсть i нiжнiсть моїх слiв! I справдi, чи маю я на це право? Коли подумати, як мало я вас все ж таки знаю! (Бере їїї за руки i садовить поряд себе в крiсло). В своєму життi я знав вас лише чотири мiсяцi, навiть менше, — i це здається такою далекою казкою. З того часу я не бачив вас цiлi два роки. I тiльки згадував потiм кожну хвилину, яку я прожив бiля вас так близько, а насправдi так далеко...
Л i д а. Ви... ви самi не хотiли.
Ю р к е в и ч. I коли мене перевели з Курська i я прощався з вами i хотiв сказати вам так багато... ви простягнули менi мовчки руку, дивлячись кудись убiк. I я пiшов... пiшов назавжди. I раптом ми почали писати одне одному, i запiзнiла нiжнiсть спалахнула таким нестримним полум'ям! А потiм припинилось i листування...
Л i д а. Я була в Петербурзi... на курсах. (Чути третiй дзвiнок, поїзд, що стояв пiд вiкнами, рушає).
Ю р к е в и ч. Якби ви знали, скiльки разiв я мрiяв про нашу зустрiч, i раптом сьогоднi... Ну, скажiть же, скажiть, чому нiчого не можна прочитати у ваших очах? Невже ви тодi не бачили, що я був безумно, до нестями в вас закоханий?
Л i д а. I все-таки поїхали... поїхали назавжди.
Ю р к е в и ч. Поїхав, поїхав... А чому ж ви не сказали менi — зостанься?
Л i д а. Ах, Олексiю Семеновичу, що минуло — не вернеш. Та й я тепер уже не та. Цi роки... Петербург, курси багато чого мене навчили, багато на що розкрили очi.
Ю р к е в и ч. Але як ви сюди потрапили? Ви ж знаєте — це моє мiсто.
Л i д а. Тут живуть нашi родичi.
Ю р к е в и ч. Так, пам'ятаю, пам'ятаю. Але це, здається, десь на селi.
Л i д а. Так, за десять верст — у Полинiвцi.
Ю р к е в и ч. Чому ж ви самi?
Л i д а. Я не сама — там мама i Катя. А ви виїжджаєте?
Ю р к е в и ч. Уявiть собi, така досада! Два роки мрiяв побачитись з вами, а тепер, коли ця радiсть прийшла, я мушу через десять хвилин поїхати, i поїхати так далеко!
Л i д а (сумно). Там знайдете iншу радiсть — кращу за цю.
Ю р к е в и ч (глибоко схвильований). Iншу радiсть! Лiдо! Лiдо! П'ять хвилин тому, перед вашим приходом, я зазнав безумної радостi. Усмiхнулася доля: один багатий пан дав менi одне... одне доручення i, уявiть собi, три тисячi карбованцiв за пусту комiсiю. Три тисячi карбованцiв, щоб з'їздити в Париж i привезти йому одну... одну рiч. Ви пам'ятаєте, як я мрiяв поїхати за кордон — i раптом така нагода! Але тепер — але тепер, Лiдо, це все померкло, коли я побачив вас. Це дiйсно, як казав той нiмець, "закон тiсного часу", коли подiї тiснять одна одну. Лiдо, я ще вас побачу, ви надовго сюди?
Л i д а. Так... дуже надовго. Я виходжу замiж.
Ю р к е в и ч (пiдводиться). Замiж? Боже мiй, коли, за кого? Лiдо!
Л i д а. За одного тутешнього земця — з Полинiвки. Я познайомилася з ним у Петербурзi. За Котельникова.
Ю р к е в и ч. За Котельникова! За цього демагога! I ви його любите?
Л i д а. Нас зв'язала не любов, а погляди, переконання. Я ж казала вам, що багато дечого навчилася за цей час. I насамперед — поважати людей, якi боролися за правду.
Ю р к е в и ч. Ну, звичайно, де ж менi рiвнятися з цим борцем! Його ж переслiдували, вiн був на засланнi, в тюрмi! Так, я пам'ятаю — вас же завжди поривало до революцiї i тому подiбних речей.
Л i д а (хоче йти). Пробачте, Олексiю Семеновичу, менi вже пора. Прощайте!
Ю р к е в и ч. Нi, це якийсь кошмар, дiйсно якась тiснота подiй! Коли ж ваше весiлля?
Л i д а. В п'ятницю.
Ю р к е в и ч. Як! У п'ятницю? Через три днi?
Л i д а. Та пiзнiше ж не можна — починається пiст.
Ю р к е в и ч. Нi, це щось безглузде! Я через п'ять хвилин поїду, а ви через три днi виходите замiж! Вiд цього, справдi, стає тiсно в мозку, в нещаснiй моїй головi! I це пiсля двох рокiв розлуки, двох рокiв невгасимої мрiї про вас! I ви так просто про це говорите! Вона його поважає! А любов? А любов, Лiдо? Невже ж ви нiколи про неї не чули, хоча б з ваших газет?
Л i д а (пiдводиться схвильована). Любов... любов. Це занадто велика розкiш, Олексiю Семеновичу, Тисячi людей не мають хлiба, а не те що любовi!..
Ю р к е в и ч. I все-таки люблять. Як не соромно вам зрiкатися любовi — вам, молодiй, принаднiй. I невже ж ви нiкого не кохали? Хоча б тодi — в Курську?
Л i д а. Навiщо ви говорите менi це, Олексiю Семеновичу? Якщо ви самi не бачили, то хiба я могла?.. Ах, та що згадувати! Адже ж я така безсердечна. Адже ж я тiльки мовчу — я не вмiю переживати так поетично, так музикальне. Якщо ви тодi не вгадали... (Зiтхає й одвертається).
Ю р к е в и ч (схвильований). Та невже ж це можливо? Лiдо, моя Лiдо! (Бере її руку). Невже ви мене кохали? кохаєте? Нi, нi, це було б... Лiдо, моя Лiдо! Та я ж люблю вас, люблю без краю, до нестями!
Л i д а (пiдводиться). Прощайте!
Ю р к е в и ч. Лiдо, якщо я був дурнем тодi, то не будьмо хоч тепер нерозумнi. Через десять хвилин я мушу поїхати в далекий Париж, що так принадно менi усмiхався, але я не поїду. Скажiть одне слово — i я зостануся з вами. Будьте моєю дружиною, Лiдо, — я вiддаю вам найкраще, що маю. Скажiть же це слово, яке ви так довго таїли.
Л i д а (раптом оповиває його шию руками). Любий! Коханий!
Ю р к е в и ч. Лiдо, Лiдо! (Поцiлунки). Яке чарiвне щастя! Зараз же поїдемо до тебе, до твоєї мами, добре?
Л i д а. Так, так, а потiм до тебе...
Ю р к е в и ч. До мене, до мене, моя радiсть! Яке щастя! Чи думав я десять хвилин тому, що побачу так скоро твої чудовi очi, якi снилися менi стiльки разiв!
Л i д а. А тобi не жаль... Парижа?
Ю р к е в ич. Ти, ти моє щастя! Це ти моя принцеса Буль-Буль, моя курочка. (Смiється). Ах, коли б я тобi розказав!.. Адже ж це ти, ти золота птиця Iндаура, це тебе я знайшов у горах Сатпури, на рiчцi Чамбал, принцеса Буль-Буль ель Газар. А скажи, тебе не кусають блохи?
Л i д а (наївно). Ах, знаєш, страшенно! У вагонi їх така сила — фу, як тобi не соромно, безсовiсний!
VI
Н о с и л ь н и к (входить). Чи не ви будете панночка з Полинiвки? Там коней по вас прислали.
Л i д а. Так, так, я зараз. Я зараз прийду.