50
Адже я перша і остання. Я шанована і зненавиджена. Я свята і повія.
Фрагмент Nag Hammadi, 6,2
Увійшла Лоренца Пеллеґріні. Бельбо глянув на стелю і замовив останнє мартіні. У повітрі зависло напруження, і я зробив спробу підвестися. Лоренца затримала мене.
— Ні, ходіть усі зі мною, сьогодні увечері відкривається нова виставка Ріккардо, він започатковує новий стиль! Він великий художник, ти, Якопо, його знаєш.
Я знав, хто був цей Ріккардо, він завжди вештався у Піладе, але тоді я не зрозумів, чому Бельбо з іще більшою увагою зосередив свій погляд на стелі. Прочитавши файли, я знаю, що Ріккардо — це той чоловік зі шрамом, розпочати бійку з яким Бельбо забракло мужності.
Лоренца наполягала, ґалерея містилася неподалік від Піладе, там організовували справжнє свято, майже оргію. Діоталлеві це занепокоїло, й він одразу сказав, що йому треба повертатися додому, я вагався, але було очевидно, що Лоренца хотіла й моєї присутності, і це теж примушувало Бельбо страждати, адже він бачив, як віддаляється мить розмови з нею віч-навіч. Зрештою я не зміг уникнути запрошення і ми вирушили.
Я не дуже полюбляв того Ріккардо. На початку шістдесятих років він малював вельми нудні картини, дуже дрібні побудови чорних та сірих кольорів, дуже геометричні, дещо оптичні, які примушували танцювати очі. Вони називалися "Композиція 15", "Паралакс 17", "Евклід Х". Тільки-но почався шістдесят восьмий рік, він почав виставлятися в окупованих студентами домах, і його палітра змінилася, тепер це були лише бурхливі контрасти чорних та білих барв, мазки стали більшими, а назви звучали "C'est qu'un debut", "Молотов", "Сто квіток". Коли я повернувся до Мілана, я бачив виставку його картин в одному гуртку, де захоплювалися доктором Вагнером; він позбувся чорних барв і працював над білими структурами, де контрасти досягалися лише рельєфною фактурою рисунка на пористому папері, щоб, як він пояснював, вони виявляли різні профілі залежно від кута падіння світла. Картини мали назви "Похвала двозначності", "A/Travers", "Ça", "Berggasse" та "Заперечення 15".
Того вечора, тільки-но ми увійшли до нової галереї, я зрозумів, що поетика Ріккардо пережила глибоку еволюцію. Експозиція називалася "Megale Apophasis". Ріккардо перейшов до фіґуративного стилю зі сліпучою палітрою. Він жонглював цитатами, а що навряд чи володів рисунком, то гадаю, він працював, проектуючи на полотно слайд знаменитої картини, — його вибір коливався між академічним малярством кінця минулого століття та символістами початку XX століття. На оригінальному рисунку він працював пуантильною технікою, безкінечно дрібними градаціями кольорів, крапка за крапкою покриваючи весь спектр за певним незмінним стереотипом, починав із дуже світляного, палаючого ядра і закінчував абсолютною чорнотою — або навпаки, залежно від тої містичної чи космологічної концепції, яку хотів виразити. Там були гори, які випромінювали промені світла, розчинені у дрібному пилі куль млявого забарвлення, видніли концентричні небеса з натяками на янголів із прозорими крилами, щось подібне до "Раю" Доре. Картини йменувалися "Беатрікс", "Mystica Rosa", "Данте Габріель 33", "Вірні Любові", "Атанор", "Гомункулус 666" — ось звідки пристрасть Лоренци до гомункулусів, сказав я собі. Найбільша картина мала назву "Софія" і зображувала щось на зразок потоку чорних янголів, що розсіювався донизу, утворюючи білу істоту, яку пестили великі, бліді руки, скопійовані з рук, піднесених до неба у "Герніці". Поєднання було сумнівне, і зблизька виконання виглядало грубим, але на відстані двох-трьох метрів ефект був дуже ліричний.
— Я реаліст старого крою, — шепнув мені Бельбо, — я розумію лише Мондріана. Що може зобразити негеометрична картина?
— Раніше його картини були геометричні, — зауважив я.
— То не була геометрія. То було кафельне облицювання для лазничок.
Поки Лоренца побігла, щоб обняти Ріккардо, той обмінявся з Бельбо легким уклоном. Там була тиснява, ґалерея скидалася на нью-йоркське піддашшя, приміщення було побілене, на стелі видніли оголені труби опалення чи водогону. Хтозна-скільки грошей вони вгатили, щоб надати йому такого вигляду. В одному кутку система гучномовців оглушувала тих, хто стояв поруч, східною музикою для сітара, якщо не зраджує мене пам'ять, із тих, де неможливо розібрати мелодії. Усі неуважно проходили повз картини, аби потому скупчитися за столиками в глибині і схопити паперові склянки. Ми прибули вже пізнього вечора, повітря було густе від диму, час від часу та чи та дівчина виконувала якісь танцювальні рухи у центрі зали, але всі ще були надто зайняті розмовами та споживанням дарів буфету, який справді був досить щедрий. Я сів на диван, біля якого стояла велика скляна ваза, ще до половини наповнена фруктовим салатом. Я вже хотів був набрати собі трохи, бо не вечеряв, коли це мені здалося, ніби я бачу відбиток ноги, яка розчавила фруктові кубики в центрі, перетворивши їх на однорідну масу. У цьому не було нічого неможливого, бо на підлозі видніли мокрі плями від білого вина, а дехто з гостей вже ледь пересувався.
Бельбо захопив склянку і мляво сновигав без видимої мети, плескаючи час від часу когось по спині. Він намагався знайти Лоренцу.
Але мало хто стояв на місці. Натовп перебував у якійсь подобі кругового руху, наче бджоли, що шукають ще не займану квітку. Я не шукав нічого, а проте підвівся і переходив з місця на місце, скоряючись імпульсам, що посилала юрба. Неподалік від себе я побачив Лоренцу, яка блукала неуважним кроком жирафи, подаючи то одному, то іншому пристрасні знаки впізнавання, з піднесеною головою та навмисне невидющим поглядом, її плечі та груди були нерухомі й випростані.
У певну мить природний потік відтіснив мене в куток за столом; коло мене стояли, обернувшись до мене плечима, Лоренца та Бельбо, чиї шляхи нарешті перетнулися; вони теж були заблоковані. Не знаю, чи помітили вони мою присутність, але у загальному гармидері ніхто вже не чув того, про що говорили інші. Вони почувалися на самоті, а я був змушений слухати їх розмову.
— Отже, — говорив Бельбо, — де ти познайомилася зі своїм Альє?