— То й що? — сказав Ґарамонд. — Ви що, хочете продати читачам щось таке, чого вони не знають? Треба, щоб книги "Розкритої Ізіди" говорили точнісінько те саме, що говорять інші. Вони підтверджують одна одну, а отже, говорять правду. Не довіряйте оригінальності.
— Згода, — сказав Бельбо, — але все ж треба знати, що прийнятне, а що ні. Нам потрібен консультант.
— Який консультант?
— Не знаю. Він повинен бути тверезішим, ніж дияволісти, але повинен знати їхній світ. А крім того, він повинен сказати, на що нам цілитися для "Герметики". Серйозний учений на терені герметизму доби Відродження...
— Молодець, — сказав йому Діоталлеві, — але тільки-но ти вручиш йому Грааля та Святе Серце, як він одразу ж утече, гримнувши дверима.
— Це ще невідомо.
— Гадаю, я знаю особу, яка нам потрібна, — сказав я. — Це добродій, безперечно, ерудований, він сприймає все це достатньо серйозно, але з вишуканістю і, я б сказав, іронічно. Я познайомився з ним у Бразилії, але нині він, мабуть, у Мілані. У мене повинен десь бути його телефон.
— Зв'яжіться з ним, — сказав Ґарамонд. — Але розважливо, все залежить від ціни. А поза тим, постарайтесь використати його також для дивовижних пригод металів.
* * *
Альє, здавалося, був щасливий знову мене почути. Він запитав у мене про чарівну Ампаро, я несміливо дав йому зрозуміти, що все уже в минулому, він вибачився, зробив кілька вишуканих зауваг щодо невтомності, з якою молода людина може відкривати все нові й нові розділи свого життя. Я натякнув йому про видавничий проект. Він зацікавився і сказав, що охоче з нами побачиться, отож ми домовились про зустріч у нього вдома.
* * *
Від народження проекту "Гермес" до того дня я безжурно розважався за рахунок багатьох людей. А тепер вони починали подавати мені рахунок. Я теж був бджолою і летів до квітки, ще цього не усвідомлюючи.
46
Протягом дня ти не раз підступатимеш до жаби і вимовлятимеш слова поклоніння. І проситимеш її здійснити чудеса, яких ти бажаєш... А тим часом виріжеш хрест, щоб принести її в жертву.
Із ритуалу Алістера Кровлі
Альє мешкав поблизу майдану Суза: невелика закрита вуличка, палацик кінця минулого століття, в міру прикрашений орнаментом у стилі ліберті. Нам відчинив літній камердинер у смугастому піджаку, запровадив нас до невеликого салону і попрохав підождати пана графа.
— Виходить, він граф, — прошепотів Бельбо.
— А що я вам казав? Воскреслий Сен-Жермен.
— Він не може бути воскреслим, якщо не помирав, — повчально мовив Діоталлеві. — Він же не Агасфер, вічний єврей?
— Дехто каже, що граф Сен-Жермен був також Агасфером.
— Бачите!
Увійшов Альє, як завжди бездоганний. Він потиснув нам руки і вибачився: нудне засідання, зовсім непередбачене, затримає його ще хвилин на десять у кабінеті. Він звелів камердинерові принести нам кави і запросив нас сісти. Відтак вийшов, відсунувши важку завісу зі старої шкіри. Дверей за нею не було, і, п'ючи каву, ми чули схвильовані голоси, які долинали до нас із суміжної кімнати. Спершу ми голосно розмовляли між собою, щоб не слухати, тоді Бельбо зауважив, що ми, мабуть, заважаємо. На мить запала тиша, потім ми почули голос і фразу, які збудили нашу цікавість. Діоталлеві підвівся, вдаючи, ніби захоплено розглядає ґравюру XVII століття на стіні, якраз поруч із завісою. На ній була зображена гірська печера, до якої по семи сходинах піднімалося кілька пілігримів. Невдовзі ми всі троє вдавали, ніби вивчаємо ґравюру.
Голос, який ми почули, безперечно, належав Браманті:
— Словом, я не займаюся насиланням чортенят на чиїсь домівки!
Того дня ми збагнули, що Браманті мав від тапіра не лише вигляд, але й голос.
Інший голос, із сильним французьким акцентом, належав незнайомцеві, який говорив пронизливим, майже істеричним тоном. Час від часу в діалог втручався голос Альє, м'який і примирливий.
— Нумо, панове, — говорив зараз Альє, — ви звернулися до мене, щоб я вас розсудив, і я маю це за честь, але в такому разі послухайте, що я вам скажу. Насамперед дозвольте мені зауважити, що ви, любий П'єре, вчинили принаймні необачно, написавши того листа...
— Справа дуже проста, пане графе, — відповідав французький голос, — цей пан Браманті пише статтю до одного часопису, який ми всі високо респектуємо, де він досить непристойно іронізує над декотрими люциферіанцями, які нібито викликають духів, хоча й не вірять у Реальну Презенцію, щоб видурювати в них срібло, і так далі і таке інше. Bon , всі вже знають, що єдиною визнаною Eglise Luciferienne є та, Тавроболіастом та Психопомпом якої є моя скромна особа, і відомо, що моя Церква не займається вульгарним сатанізмом і не робить фіґлів-міґлів з духами, що личило б скоріше якомусь канонікові з Сен-Сюльпіса. У своєму листі я сказав, що ми не сатаністи vieux jeu , не шанувальники Grand Tenacier du Mal , і що нам нема потреби мавпувати Римську Церкву, зі всіма отими дарохранильницями і тими, як їх, chasuble ... Ми є, au contraire , паладіани, але це відомо всім, для нас Люцифер — це основа добра, у всякому разі основою зла є Адонай, адже цей світ створив він, а Люцифер намагався ставити йому резистенцію...
— Гаразд, — схвильовано говорив Браманті, — я це сказав, може, я й грішу легковажністю, але це не дає вам права погрожувати мені чарами!
— Облиште! З мого боку це була метафора! А ви у відповідь зробили мені envoutement !
— Атож, я і мої побратими якраз маємо зайвий час, щоб займатися насиланням бісів! Ми практикуємо Догму і Обряд Високої Магії, ми не якісь там чаклуни!
— Пане графе, я апелюю до вас. Пан Браманті, як усім відомо, має зносини з абатом Бутру, а як ви добре знаєте, про цього священика кажуть, ніби він звелів витатуювати собі на підошві ніг хрест, аби мати змогу топтати нашого Господа, себто свого... Bon, тиждень тому я зустрічаю того нібито абата у книгарні Дю Сангреаль, ви її знаєте, він посміхається мені своєю звичною липучою посмішкою і каже: "Гаразд, гаразд, ми ще з вами зустрінемося днями увечері..." Але що це має означати — увечері? А означає це, що через два вечори розпочалися ці візити, я збираюсь лягати до ліжка, і тут чую, як мені в обличчя б'є флюїдний шок, вам же відомо, що ці еманації легко впізнати.